Відкриті вікна

Незакриті вікна

Олена вперше за багато місяців почула свій власний голос. Він звучав хрипло, натягнуто, наче пробився крізь шар пилу, що вкрив її зв’язки й час:

— Доброго ранку.

Це було не звернення. Це був пробний крок. Голос ніби не був певний, чи має право звучати. Він пролунав так, наче належав іншому життю — тому, де зранку ляскали двері ванної, на кухні булькотав чайник, а маленькі босі ніжки бігли до неї, щоб показати, як виріс пророщений горошок на ваті в банці з-під варення.

Олена розплющила очі в глухій тиші. Стеля — тьмяна, сірувата, як вигоріле небо, нависала над нею нерухомо, без найменшої ознаки життя. У квартирі було тепло, але легкий протяг торкнувся краю фіранки — знову залишила вікно відчиненим. А може, не забула, а спеціально. Раптом саме звідти знову почується дитячий сміх. Або кроки. Або подих.

Вона лежала на спині, не ворушачись, наче сподівалася, що якщо довго дивитися вгору, то там, між тріщин у побілці, проступить шлях. Маршрут, який покаже, як вийти з цієї нескінченної сірої кімнати, а головне — із самої себе.

На кухні все стояло на своїх місцях. Чашка зі засохлою кавою на підвіконні — немов чекала, коли почнеться вчора. Потемніле яблуко на дошці, забуте, як забуті розмови. І фотографія на холодильнику: хлопчик років шести, у костюмі космонавта, посміхається щиро й широко, наче саме зараз збирається запитати: «Мамо, а я справді полечу?»

Вона не чіпала фото більше року. Руці досить було наблизитися — і вона завмирала в повітрі, боячись стерти спогад. Знімок тримався на магніті з дитячої офтальмологічної клініки — кумедно, якщо подумати. Тоді вони поїхали «просто на огляд», син скаржився на букви, що втікали. А врешті… усе скінчилося не довідкою і не окулярами. Усе скінчилося інакше. ТиВона взяла його за руку, ніби він був поряд, і вийшла у світ, де сонце вперше за роки не палило, а гріло.