Відповідь у тарілці змусила його збліднути

“Хоч тут нормально поїм, а не твою бурду!” прошипів чоловік біля шведського столу. Але моя відповідь у його тарілці змусила його збліднути, мов від холоду взимку.

Ті, хто давно в шлюбі, знають: чоловіки бувають двох видів. Одні зїдять що завгодно, навіть якщо це схоже на підозрілу субстанцію з холодильника, і ще й скажуть “дякую”. А інші як мій Валерій. Для нього кожна моя страва це нагода згадати, що “у бабусі було смачніше”.

Тридцять років спільного життя і що я чула? “Знову пересолила борщ”, “Гречка суха”, “А от у тітки Марії вареники такі ніжні, що тануть у роті, а не як твої гумові”. Оце так подарунок долі!

Чесно кажучи, я вже почала вірити, що мої руки це якась генетична помилка. Я ж, дівчата, старалася, як та бджола! Купувала кулінарні книги, дивилася “Смачно з Оленою Зеленською”, навіть курси майстрів-кухарів відвідувала.

Готувала йому і деруни зі сметаною, і індичку з грибами на Різдво, і вареники ліпила до півночі. А у відповідь скривлене обличчя і постійні згадки про “той самий борщ з дитинства”.

А потім ще й здоровя підвело. Лікар, дідусь з бородою, як у Шевченка, постукав пальцем по аналізах і сказав: “Валерію Миколайовичу, якщо не припините їсти, як останній козак на Запоріжжі, то наступного разу я вас бачитиму вже в іншому місці”. Ні смаженого, ні солодкого, ні навіть нормальної сальтисони. А хто, як ви думаєте, мав це контролювати? Звісно, я.

Я тушкувала, парувала, солила з мірочкою. А він бурчав: “Що це за трава? Хіба це їжа? Чи ти хочеш, щоб я здох з голоду?” Ну скажіть, як тут не втратити розум?

Коли ми поїхали у відпустку в Карпати, в готель їз “все включено”, я тайком перехрестилася. Думала, ну нарешті ні плити, ні нарікань. Хай їсть у ресторані, побачить, що не все таке смачне, як здається. Та не тут-то було

Відпочинок перетворився на “Кохання на виживання: Шведський стіл”. Побачивши розклад, Валерій збожеволів. Він носився між стійками, як та коза на ярмарку, навантажуючи тарілку, ніби готувався до блокади.

Я обережно нагадувала:
Валю, лікар же казав Ти ж памятаєш, як тоді вночі скликали швидку?
А він махав рукою:
Та годі мені нудьгувати! Я на відпочинку! Заплатив гривні їм, що хочу! Від твоїх дитячих порцій хоч тут наїмся!

І от сидить він, чавкає, ніби кінь у стайні, а я сиджу, жуючи огірочок, і почуваюся, ніби я його доглядальниця, а не дружина.

Так минув тиждень. Він їв, я мовчала. Він хвалив мясо, я мовчала. Він дзвонив сину й хвалився: “Оце так, сину, їжа! Наче в дитинстві в селі!” А я лише стискала кулаки.

Але одного вечора мій терпець урвався. Валерій, зївши півтазика сала олівє, відкинувся на стілець і сказав:
Оце так їжа! Справжня, людська! Хоч тут нормально поїм, а не твою бурду!

Дівчата, у мене в очах потемніло. Тридцять років біля плити і все це “бурда”?

Наступного вечора я підійшла до шведського столу з посмішкою кішки, що побачила сметану. Валерій вже набирав собі третю порцію печені. Я ніжно промовила:
Валечку, сьогодні я сама про тебе подбаю. Ти ж мій коханий.

Він навіть очі заплющив від здивування. А я взяла тарілку розміром з таз і почала складати. Три шматки сала, картопля фрі, котлети в олії, салат із майонезом, ковбаски у беконі, а зверху щедрий “кран” кетчупу. Повар дивився на мене, ніби я зібралася годувати цілу роту.

Я піднесла цей “шедевр” до столу й солодко сказала:
Ось, любий, спеціально для тебе. Хочеш “нормальної” їжі? Прошу! Не соромся, їж!

Люди навколо затихли. Хтось схопився за живіт, хтось прикрив рота. А Валерій зблід, ніби побачив привида.

Ти це що? прошепотів він.
Що таке, коханий? Ти ж сам просив “нормальної” їжі. Ну ж бо, не скромничай!

Він сидів, ніби його приголушили сковорідкою. Зїсти значить, відправитися до лікаря. Відмовитися виглядатиме як нероза.

Пять хвилин він мовчав, потім тихенько відсунув тарілку. Решту відпустки він сидів на салаті. І на мене дивився так, ніби я могла в будь-яку мить підкласти йому сало в кишеню.

От вам і історія. Хто проходив щось подібне пишіть у коментарі. А якщо сміялися ставте лайк!