«Він не твій, але прошу — подбай про нього»

Його звуть Максимка, але він не твій… Доглянь за ним, будь ласка.

Втомлена після довгого робочого дня Оксана мріяла лише про те, щоб пообідати з чоловіком, прийняти гарячу ванну та заснути. День видався важким — безкінечні звіти, дзвінки, метушня. Вона припаркувалася біля двору, автоматично натиснувши на брелок сигналізації, і поспішила до під’їзду. Вже простягала руку до сумки за ключами, коли ззаду почулися нерішучі кроки. Обернувшись, побачила худу дівчину років вісімнадцяти. На руках у неї був немовля, загорнуте у ковдру.

— Вибачте, ви… ви Оксана? Дружина Тараса? — тихо, тремтячим голосом запитала незнайомка.

— Так, — насторожено відповіла Оксана. — Щось трапилося?

— Мене звати Мар’яна… Пробачте, що так раптово… Але… це його син. Його звуть Максимка. Я не знаю, що робити… Я була кур’єром, того дня привезла вашому чоловікові посилку. Тоді… тоді мій хлопець мене кинув, я була в жахливому стані, ридала прямо на роботі. Ваш чоловік намагався мене втішити…

— Дуже вже, бачу, «утішив», — гірко кинула Оксана. — І що тепер ви від мене хочете?

— Я… мені нема куди йти. Ні житла, ні допомоги. Я більше не справляюся. Будь ласка, забирайте його. Він — його син…

— Ось дурниця, дівчино! Народила — то й виховуй! До чого тут я? — спалахнула Оксана і, різко обернувшись, пішла до дверей.

Але в ній все кипіло. Як би вона не намагалася бути байдужою, думка про зраду чоловіка, про те, що в нього, можливо, є дитина, не давала їй спокою. Коли ввечері Тарас повернувся додому, вона зустріла його прямим питанням:

— Ти спав із Мар’яною?

Він опустив очі, не виправдовувався, не брехав. Лише тихо сказав:

— Так… Це було один раз… я тоді почувався опустошеним… Я мільйон разів про це жалкував…

Не встигли вони договорити, як почувся стук у двері. Тарас відчинив і повернувся з немовлям на руках. На ковдрі лежала записка: «Його звати Максим. Будь ласка, подбайте про нього…»

Він стояв, ніби хтось вибив у нього землю з-під ніг. Оксана взяла дитину на руки, подивилася в його маленьке, перелякане личко — і сказала чоловікові:

— Біжи до аптеки. Купи все — пляшечки, підгузки, суміш. Швидко.

Так Максим залишився у них. Минали дні, потім тижні. Тарас виявився не готовим до батьківства, особливо через сумніви. Його батьки відмовилися визнати онука, називаючи Мар’яну не інакше як «вуличною дівчиною». Під тиском родини він наполіг на тесті ДНК. Результат шокував: Тарас — не батько дитини.

Він прийшов додому і одразу заявив:

— Ми мусимо віддати його в дитбудинок. Він мені ніхто.

Але Оксана вже прийняла рішення:

— Він — мій. Хочеш — живи з нами, хочеш — йди. Але я його не віддам. Бог не дав нам своїх дітей, а значить, послав цього — не просто так.

Тарас пішов. Подав на розлучення. Оксана залишилася сама, але не зламалася. З Максимом їй допомагала няня, у важкі дні — сусівка. Вона справлялася. Але одного разу дитині стало погано — температура за сорок, судоми… Її світ розсипався в одну мить. Терміново викликали швидку, діагноз — пневмонія, негайна госпіталізація. Кілька днів у лікарні, капельниці, безсонні ночі.

Там, у лікарняних стінах, поряд опинився лікар — молодий, уважний, спокійний. Його звали Микола. Він піклувався про Максима і, здавалося, почав відчувати симпатію до Оксани. Одного разу про Мар’яну згадав — мовляв, була тут, цікавилася долею хлопчика.

Оксана попросила:
— Якщо вона ще з’явиться, приведи її до мене. Я хочу з нею поговорити.

Через кілька днів Мар’яна прийшла. Розмова була довгою і відвертою. Вона розповіла, що зрештою з’ясувала — дитина не від Тараса. А від того самого хлопця, який її кинув. Коли зрозуміла — було пізно. Вона була у відчаї, не знала, як жити, куди йти. Тарас виявився єдиним, хто колись її вислухав, не засуджував. Вона помилилася, зробила дурницю…

Оксана не кричала, не докоряла. Вона просто слухала. І раптом зрозуміла, що не може злитися. Колись у молодості вона сама зробила аборт. І, можливо, тепер Всесвіт повернув їй шанс — шанс врятувати чиєсь життя.

— Переїжджай до мене, — тихо сказала вона. — Почни все знову. Вчися. Ми впораємося.

Мар’яна розплакалася. Потім вступила до інституту, незабаром зустріла порядного чоловіка, вийшла заміж. Переїхала до нього разом із Максимом. А Оксана… Оксана теж знайА потім, коли роки минули, а Максим уже став дорослим, він часто приходив до Оксани, обіймав її міцно і казав: «Дякую, мамо».