Він обрав сім’ю. Але не нашу.

— Мам, годі тобі! — Ігор різко відвернувся від вікна, де спостерігав за машинами. — Досить вже чіплятися одного! Я ж пояснював сто разів!

— Пояснював?! — злякано скрикнула Валентина Петрівна. — Та що ти мені пояснював?! Що кидаєш нас заради якоїсь чужої тітки з дітьми?!

— Вона не чужа тітка! Орина — моя дружина! — син стиснув кулаки, голос тремтів від лютості. — І діти тепер теж мої! Розумієш? Мої!

Соломія мовчки сиділа за кухонним столом, вертіла чайну ложку. Сльози падали просто в охололу чашку. Вона не плакала — сльози лилися самі, як дощ за шибкою.

— Твої?! — зареготала мати, і сміх був жахливіший за крик. — Ти здурів! У тебе є рідна сестра, яка після аварії ледве ходить! У тебе є мати, що поклала життя на тебе! А ти… ти йдеш до чужих!

Ігор сів на куток дивану, провів рукою по обличчю. Втомився від цих розмов, до болю у скронях.

— Мам, ну спробуй зрозуміти. Я дорослий чоловік, мені тридцять два. Маю право на особисте життя.

— Особисте життя? — Валентина Петрівна сіла навпроти, взяла сина за руки. — Ігорку, коханий, яке ж там життя з розлучениці з двома чужідцями? Ти ж ще молодий, гарний, робота добра. Знайдеш собі дівчину молодшу, нагуляєш своїх діточок…

— Не хочу інших дітей! — він вирвав руки. — Маркіян і Мирослава — вони вже мої. Маркіян учора батьком мене назвав. Чуєш? Вперше в житті хтось назвав мене татом!

Соломія схлипнула, підвелась. Кульгаючи, підійшла до брата.

— Ігорю, а як же я? — голос звучав тихо, зламано. — Ти ж знаєш, що без тебе пропаду. Після аварії лише на тебе й сподіваюсь. Мама пенсіонерка, грошей у неї нема. Хто мені допоможе, якщо не ти?

Братні обійми. Ігор пригорнув сестру, погладив по голові.

— Сонечку, я ж не вмираю. Просто житиму окремо. Допомагатиму, звісно. Та тепер у мене власна родина.

— Власна родина була завжди! — не витримала мати. — Ми — твоя родина! Рідна!

— Орина вагітна, — тихо промовив Ігор.

Повисла тиша. Лише годинник цокав на стіні та дощ шумів за дверима.

— Що ти сказав? — мати зблідла, опустилась у крісло.

— Орина чекає дитину. Нашу дитину. Розумієш тепер, чому я не можу її кинути?

Соломія відійшла, дивилась на брата широко розкритими очима.

— А тижнів скільки? — спитала вона.

— П’ять поки що. Та лікарі кажуть, усе гаразд.

— Боже… — мати сховала лице в долонях. — Що ж ти наробив, сину? Що наробив?

Валентина Петрівна працювала вихователькою у садочку більше тридцяти років. Діток любила щиро, але онуків від Ігоря уявляла зовсім не так. Не від чужої розлучениці з двома дітьми, а від гарної дівчини з поважної родини.

— Мам, та що в цьому страшного? — Ігор сів поруч, намагався обійняти. — Онука дочекаєшся, нарешті. Це ж добре?

— Від кого дочекаюсь? — вона відсу
Після довгої мовчазної паузи, коли на мить здалось, навіть дощ за вікном завмер, Ігор запропонував відвести Олену, Максимка й Даринку в їхнє улюблене кафе коло млинського озера завтра після лікарні, щоб Валерія Петрівна й Катерина побачили, що у нього тепер дві сім’ї, й він обом готовий дарувати тепло та увагу.