Він пішов — і став ближчим

Ярослав вийшов із хати — і раптом опинився ближче.
— Не смій мені читати моралі! — голос Оксані був гострим, як ніж. Вона стояла посеред кімнати, стиснувши кулаки. — Тридцять років разом! Ти що? Мовчиш, як риба об лід!

Ярослав повільно відклав газету. Сірі пасма волосся йому пирявіли, а обличчя червоніло від образи. “Зараз почнеться”, — подумав він.

— Оксанко, заспокойся. Поговоримо як люди.

— Як люди?! — вона розвела руками. — А ти взагалі пам’ятаєш, коли востаннє цікавився моїми почуттями? Га? Відповідай!

Він акуратно склав газету, підійшов до вікна. За шибкою моросив осінній дощ, з клена сипалися жовті листки.

— Ти маєш рацію, — тихо сказав Ярослав. — Я занадто мало говорю.

— Мало?! — Оксана ледве не поперхнулася. — Ти зовсім не балакаєш! Прийдеш з роботи, мовчки поїси, увімкнеш телевізор. Розповідаю про сусідку Галю, як її онук у мед вступив, а ти тільки: “Гм, добре”. Кажу: “Хочу на дачу, помідори зібрати”, — а ти: “Роби що хочеш”. Я тобі що, вішало для рушників?!

Він обернувся. В її очах стояли сльози, але вона з упертістю козака їх стримувала.

— Пробач… — почав він. — Не думав, що тобі так важливо.

— Не думав! — гірко засміялась Оксана. — Яшу, а ти взагалі бачиш мене? Кухарка? Праля? Звичка, як оті твої шльопанці?

Він хотів щось відповісти, але вона вже повернулась і вийшла, грюкнувши дверима.

Ярослав залишився сам. Прислухався, як дружина лунає на кухні, з лоскотом ставить горщики. Потім затихло.

Він знову сів у крісло, взяв газету — букви розпливалися. Оксана була права — він дійсно віддалився. Після смерті мами? Чи ще раніше, коли став бригадиром і “упав у томати”?

Згадав, як познайомились. Оксанка працювала у книгарні, а він зайшов по довідник радіоелектроніки. Її посмішка була така соняшна, що він забув, навіщо прийшов. Стояв, немов зачарований.

— Підкажіть щось цікаве? — видихнув він тоді.

— А що любите? — зацікавилась вона.

— Усе підряд. Технічку, детективи, класику.

Вона простягнула йому Купріна.
— Спробуйте. Дуже про… людей. Гарно.

Ярослав купив книжку, а читав не її, а думав про дівчину з добрими очима. Наступного дня знову забрів до книгарні.

— Сподобалося? — запитала Оксана.

— Дуже! Ще порадьте!

Так минув тиждень. Він купував книжки, вигадуючи приводи побалакати. Зібравшись із духом, запросив її в кіно.

— Новий Мамайка виходить, — сказав він. — Жодете?

Вона засміялась.
— А я вже думала, ніколи не наважишся.

Одружилися через рік. Згадує їхню першу хатинку — крихітну “однушку” на околиці Дніпра. Оксана вішала фіранки, він прибивав полиці. Вечорами сиділи на кухні, пили чай, мріяли.

— Хочу двоє діток, — говорила Оксана. — Хлопчика й дівчинку.

— А я хочу будиночок із садочком, — говорив Ярослав. — Щоб ти рози садила, а я в гаражі возився з “Запорожцем”.

— Щоб ніколи не сварились, — додавала вона.

— Ніколи, — обіцяв він, цілуючи її у чоло.

Але діточки не виходили. Лікарі розводили руками: “Таке буває, пане Ярославе. Життя йде”. Оксана плакала вночі, думаючи, що чоловік не чує. А він чув — та не знав чим допомогти. Перестали про це говорити. Перестали говорити взагалі.

Ярослав піднімався по службі, Оксана перейшла працювати до шкільної бібліотеки. Купили “трішку”, потім дачку. Оксана садила троянди, він рипався з “Запорожецем”. Але балакали все рідше.

Тепер, сидячи у порожній кімнаті, Ярослав зрозумів: винні обоє. Він замкнувся у собі, а Оксана не наважувалась пробити його мовчання. Після тридцяти років шлюбу він почувався чужаком у власній домівці.

Вранці Оксана була холодна й стримана. Подала сніданок мовчки, відповідала односкладово. Ярослав наважився заговорити.

— Оксанко, поїдемо на дачу в вихідні? Доп
І наступного тижня вони вже саджали грушу в садочку разом, сміючись та поперечаючись про те, хто краще копає ямки, бо як сказано: *Хто любить, той і поперечатися любить — щоб потім миритися солодше*.