Він врятував мене, а я знищила його

Він подарував мені життя, а я зруйнувала його.
— Маріє! Маріє, що ти робиш?! — Левка Лева голос тремтів від розпачу. — Самій тобі відомо, як я до тебе ставлюсь! Чому ж ти чиниш так ізі мною?!

— Годі, Левку! Не ускладнюй! — Марія відвернулася до вікна, щоб не бачити його обличчя. — Все вирішено. Богдан — чесна людина, заможний, безбідно житимемо.

— А кохання? А те, що було поміж нас? Хіба воно нічого не важить?

Марія стисла кулаки так, що нігті впились у долоні. Авжеж, важило. Важило більше, ніж вона собі признавала. Але мама лежала в лікарні після другого удару, а лікування коштувало тих грошей, що їх у неї з Левком ніколи не було й не було б.

— Було гарно, але життя — не казка, — холодно промовила вона.

Левко крокнув до неї, простяг руку, та зупинився, не торкнувшись.

— Марійко… Пам’ятаєш той день на озері? Коли ти провалилась під кригу? Я тебе витяг, ми тоді поклялись одне одному…

— Годі! — різко обернулася вона. — Не нагадуй! Минулося.

Левко дивився на неї немов уперпіч. Поті повільно кивнув.
— Зрозумів. Отож так. Що ж… — Він узяв з комоди свою кожушину. — Щасти Боже, Маріє Володимирівно.

Пішов, не вдаривши дверима. Марія почула, як його кроки стихли на сходах, і лиш тоді дозволила собі заплакати.

Богдан Тихонович справді був чесною людиною. П’ятдесятилітній удівець, керівник великої фабрики, він запропонував Марії не лише шлюб, а й кращу долю. Коли мама потрапила до лікарні, саме він узяв усі витрати на себе, нічого не жадаючи натомість, крім згоди на шлюб.

— Ти молода, вродлива, розумна, — казав він, тримаючи її за руку. — А я вже не молодий, мені потрібна супутниця. Ми підходимо одне одному.

Марія кивала, відчуваючи себе речами на ярмарку. Та вибору не було. Мама видужувала, лікарі обіцяли повне одужання за умови доброго догляду та дорогих ліків.

Весілля минуло тихо, серед близьких. Богдан Тихонович був уважливим чоловіком. Не жадав кохання, задовольняючись пошаною та вдячністю. Марія щиро намагалась бути доброю дружиною.

Левка не бачила три місяці. Потім зустріла в лікарні випадково.

— Як життя? — запитав вни ввічливо, немов знайомий.
— Нормально. А в тебе?
— Також. Багато працюю.
Він похолов, посмажився на сонці, носив новий строчок. Марія хотіла запитати, звідки гроші, та стрималась.
— Мама як? — Левко завжди любив її маму, й вона його.
— Добре. Поправляється.
— Передай поклін.
— Передам.

Стояли в коридорі лікарні, і Марії раптом яскраво пригадався той зимовий день, коли Левко врятував її. Їй сімнадцять, йому дев’ятнадцять. Катались ковзками по замерзлому озеру за містом. Крига видавалась міцною, та Марія від’їхала надто далеко від берега.

Тріск був тихим, але Левко почув. Закричав, щоб не ворушилась, сам поповз уплід до неї по кризі. Коли провалилась, він встиг упіймати її за руку. Потім були хвилини боротьби із крижаною водою, й
Але тільки тепер, коли життя вичерпало свої фарби, Марія усвідомила повною мірою: зруйнувати душу людини, що витягла тебе з крижаної прірви, — це була тиха помста власного малодушшя, гірша за саму смерть.