Він вигнав матір, дізнавшись, кому перейде квартира. Чому син вирішив повернути матір сестрі, яка залишила її в біді?

Інколи здається, що любов дітей до матері — це беззастережна істина, міцна як криця. Але настає день, коли й ця криця ламається — під тиском обставин, користі та холодного байдужності. Саме так сталося в родині Олени та Олексія, де все почалося з хвороби, а закінчилося зрадою та болем.

Коли Ганні Іванівні — їхній літній матері — стався інсульт, першими, до кого звернулися по допомогу, були її діти. Старша донька Олена, попри стабільну роботу й дорослу дочку, одразу відмовилася брати матір до себе. Мовляв, у неї однокімнатна квартира, немає умов, немає часу, та й сама вона “не в силах тягнути такий тягар”.

Тоді Олексій, молодший син, не замислюючись, забрав матір до своєї двокімнатної квартири у Броварах. Його дружина — Тетяна — не заперечувала, навпаки, старалася допомогти. Спочатку було важко: Ганна Іванівна лежала, не могла говорити, потребувала постійного догляду. Олексій запропонував сестрі поділити витрати на сидєлку, але Олена категорично відмовилася — у неї іпотека, кредити, донька в університеті.

— Пробач, Лесь, але я справді не можу, — лише й сказала вона.

На допомогу прийшла Тетяна. Вона звільнилася з роботи й взяла на себе турботу про свекруху. Мила, годувала з ложечки, робила уколы, міняла постіль. Завдяки піклуванню й терпінню Ганна Іванівна потроху стала на ноги. Вона знову почала говорити, рухатися, навіть трохи допомагати по господарству. І коли прийшов час, коли мало б думатися про повернення додому — вона сама попросила:

— Лесю, хочу лишитися у вас. Тут мені спокійно, і онуки поряд, і ти з Тетяною — як рідні.

Олексій із дружиною переглянулися й погодилися. Пустуюча квартира Анни Іванівни в центрі залишилася неторканою — вона сама не наполягала на її продажі. Усе було б добре… доки Олексій випадково не почув розмови матері по телефону з Оленою.

— Доню, я все вирішила. Продам свою квартиру, погашу залишок по твоїй іпотеці. Ти й Марійка заслужили спокій. А потім, може, й на невелику дачу залишиться — для тебе й онуки.

Ці слова різанули Олексія як ніж. Він не вірив своїм вухам. Та, що три роки не піклувалася про матір, отримає все? А він? Його родина? Де справедливість?

— Мамо, ти ж знаєш, скільки ми вклали у твоє одужання? Скільки безсонних ночей провела Тетяна? А ти хочеш віддати все сестрі, яка навіть сидєлку не оплатила? — запитав він у неї ввечері.

Але Ганна Іванівна лише зітхнула:

— Лесь, у Олени більше труднощів, а ви з Тетяною впораєтеся, ви в мене силі…

Ці слова добили Олексія. Тієї ж ночі, не втримавшись, він мовчки зібрав матірні речі й відвіз їх до Олени. Просто поставив валізу біля дверей, подзвонив і поїхав.

— Хочеш ділити майно — діли й обов’язки, — коротко написав він сестрі.

Наступного ранку Тетяна довго плакала. Але, на відміну від чоловіка, вона не злилася. Їй було просто боляче: три роки життя, три роки відданості — а у відповідь лише байдужність і зрада.

Олексій не заперечує: можливо, він вчинив різко. Але якщо справедливості немає в серці матері, може, вона знайдеться в очах доньки? Він запитує себе — чи повинен бути син завжди сильним і терплячим, якщо його щирі вчинки не цінять?

Інколи діти люблять по-справжньому. Аж поки не дізнаються, кому дістанеться квартира.