Візьми дитину, тільки заплати мені” – сказала Віка.

— Бери собі дитину, мені не шкода. Бачити її не можу. Але дай мені грошей,— сказала Віка.

У Оксани було видовжене обличчя з карими, трохи випуклими, очима, великі зуби й важкий підборіддя. Зате волосся — густе, темне, кучеряве великими локонами. Якщо закріпити їх на потилиці, виходила пишна зачіска, але тоді недоліки обличчя ставали помітнішими. Тому Оксана завжди ходила з розпущеним волоссям.

Фігура теж була не дуже — ніби її ліпив невмілий майстер. Але фігуру можна приховати одягом, а от обличчя…

Іногда на вулиці хтось із хлопців кричав їй у спину:

— Ей, дівчино, давайте познайомимось!

Але коли вона оберталася, той лепотів вибачення, мов сплутав, і тікав геть.

— Навіщо такій некрасивій такі кучері? — зітхали заздрісні однокласниці.

Оксана й сама б із радістю обміняла їх на будь-які рідкі й тьмяні, аби лише обличчя було симпатичнішим, хоч трохи.

Подруг у неї не було. А от один хлопець подобався. Він сидів у сусідньому ряду й іноді просив списати домашнє завдання або підказати під час контрольної. Навчалася Оксана відмінно.

Одного разу цей самий хлопець запросив її до кіно. Оксана була на сьомому небі від щастя. Після сеансу вони йшли додому й розмовляли. Хлопець щоразу озирався назад.

— Кого виглядаєш? Боїшся, що побачать тебе зі мною? — прямо запитала Оксана.

Хлопець почервонів і зніяковів.

Біля будинку він незграбно поцілував її. І в ту ж мить з-за рогу роздався регіт його друзів. Оксана відразу все зрозуміла. Хлопці побилися об заклад — чи зможе їхній товариш поцілувати потвору.

— Що тобі обіцяли за це? — вигукнула Оксана й побігла додому.

Більше вона не дивилася в його бік, списувати теж не давала.

— Не засмучуйся, чоловіків вистачить і на твій вік. Я ж вийшла заміж, і ти вийдеш,— заспокоювала Оксану така сама негарна мама.

Оксана закінчила школу із золотою медаллю і вступила до університету на економічний факультет. Навчалася легко й закінчила його з червоним дипломом. Але заздрила іншим, гарнішим одногрупницям, які гуляли, виходили заміж і навіть народжували дітей під час навчання.

Після університету батько, між іншим, досить відомий адвокат із купою корисних знайомих, влаштував доньку в серйозну фірму.

Колеги Оксани поспішали після роботи додому, до чоловіків і постійно хворих дітей, а вона, навпаки, затримувалася допізна, допрацьовуючи за всіх. Їй поспішати було нікуди. Співробітниці за це любили безвідмовну Оксану, а керівництво цінувало. На неї можна було покластися. Зробить усе чітко, без помилок і вчасно.

Подякуючи за допомогу, колеги намагалися познайомити Оксану з кимось із друзів своїх чоловіків. Найчастіше це були розведені чоловіки, які залишили квартиру дружині й дітям. Втомлені від життя по орендах і випадкових знайомств, вони радо б притулилися до надійного берега. І тут Оксана б підійшла. Але вона так не хотіла. Як усі молоді дівчата, Оксана мріяла про любов. Гірко плакала вночі й лаяла долю за те, що народилася такою негарною.

Потім помер батько, а через два роки і мама. Вони обидва були в літах — пізній шлюб, єдина пізня дитина. Залишилася Оксана одна на цьому світі.

Час минав, вік неминуче наближався до рубіжу, коли можливість народити здорову дитину зводилася до мінімуму.

Одна з колег запропонувала Оксані поїхати у відпустку на південь.

— У нашого гендиректора були з цим проблеми,— понизивши голос, розповіла вона.— Він хоч і здоровий, статний чоловік, але безплідний. Дружина мріяла про дитину, а розлучатися не хотіла. Будинок — повна чаша, у кожного — крута іномарка, статус у суспільстві… Лікарі порадили їм із дуже тонкою підказкою поїхати до моря й добре відпочити.

Вони поїхали до Туреччини. Там вона й згрішила з гарним молодим офіціантом, попередньо дізнавшись у нього групу крові. Аби чоловік нічого не запідозрив у разі чого. Ти розумієш, до чого я веду?

— А ти звідки знаєш? Про директора?— теж пошепки спитала Оксана.

— Неважливо. Головне — усі щасливі. У директора росте спадкоємець. На відпочинку всі чоловіки самотні, незалежно від штампа у паспорті. Засмажиш, відпочинеш, дивишся — і з кимось складеться. Тільки треба вибирати гарного, аби покращити породу.

— Немов цуценя з родІ з того дня Оксана жила з вірою, що справжнє щастя — це не зовнішня краса, а тепА втім, доля дарувала їй щось дорожче за зовнішність — безмежну любов онука, що зігрівала її серце до останнього подиху.