«Вона — моя мати… Але як боляче чути лише докори»

Сьогодні в мене на серці важко… Вона — моя матір. Але чому біль чужих слів ранить глибше, ніж її докори?

Мені сорок один. Зовні — доросла жінка, яка має чоловіка, дітей, роботу, власний дім. Але всередині я та сама дівчинка, що колись дивилася у мамині очі, шукаючи там тепла, ласки, хоч слова підтримки. Хоч раз. Хоч наміру на те, що вона мною пишається. Але ні… І через усі ці роки я живу з цією відкритою раною — з болем материнської неприязні.

У нас у сім’ї три доньки. Я — старша. Завжди відчувала, що саме я маю бути маминою гордістю, її опорою, її «розумницею». Адже перша — найсвідоміша, найстаранніша. Але для неї все було навпаки. Вона ніколи не приховувала. Середня сестра була «проблемною» — грубила, тікала з уроків, влаштовувала скандали, але їй усе пробачали: «Характер у неї такий». А найменша… та взагалі була улюбленкою. Тиха, слухняна, акуратна. Мама зізнавалася, що інколи прокидалася серед ночі, щоб перевірити, чи дихає молодша, така вона була крихка. А я? Ніби зайва.

Я не злюся на сестер. У них своє життя, вони не винні. Але образа гризе — не на них, а на неї. На маму. Я все життя намагалася заслужити її схвалення. У школі вчилася на відмінно, навіть четвірки виправляла. Ніколи не викликали батьків — була тихою та слухняною. Не благала дорогих ляльок, не влаштовувала істерик. Просто хотіла, щоб вона сказала: «Я тобою пишаюся».

Але щоразу, коли приходжу до неї, чую одне й те саме. «Ти в мене негарна», «Нездатна ти, усе не так робиш», «В кого ж ти така невдаха?»… Намагалася не зважати, казала собі: «Вона просто так висловлюється», «Втомилася», «Не вміє інакше». Але коли за плечима — роки праці, безсонні ночі з дітьми, боротьба за родину, а ти знову чуєш: «Погано прибираєш», «Готувати не вмієш», «Діти в тебе невиховані», «У бардаку живеш»… Серце стискається.

Коли народила сина, мама буквально виштовхувала мене на роботу:

— Вдома тупієш! Швидше виходь, скільки можна сидіти?

А коли повернулася в офіс, знову почула:

— Ось, кар’єру робиш, а сім’я без уваги. Пуста честолюбка! До того ж — нічого тобі не вдається.

І так по колу. Порівняння. Знову й знову. Найменша — красуня. Середня — молодець, чоловіка гарного знайшла. А я — немов помилка. І щораз я мовчу. Стискаю зуби, опускаю очі, ковтаю сльози. Бо якщо відповім — вона відразу ж кине: «Отака невдячна донька! Нічого тобі не подобається!»

Інколи хочеться закричати: «Мамо, чому ти мене не любиш? У чому моя провина?» Але не можу. Боюся. Боюся, що якщо вилию весь біль, який накопичився, — вона відвернеться й зникне. А я не переживу цього. Хай би як було боляче — не хочу втрачати останню нитку, що нас пов’язує.

Чоловік каже: «Скажи їй усе. Може, прочуняє». Але він не розуміє. Для нього все просто. А для мене мати — це не просто людина. Це корінь, це повітря. Без неї я — ніщо. Навіть якщо вона робить мені біль, вона — моя мати. І я, як дитина, все ще сподіваюся, що колись вона промовить:

— Доню, ти в мене хороша. Я пишаюся тобою.

І я чекаю. Чекаю на ці слова, як чекала все життя…