«Вона — моя мати… Але як боляче чути тільки докори»

Мені сорок один. Наче вже й доросла, самостійна жінка — є чоловік, діти, робота, свій дім. Але всередині — та сама дівчинка, що колись дивилась у мамині очі, шукаючи там хоч краплю тепла, ласки, підтримки. Хоч раз. Хоч слово. Хоч натяк на те, що вона мною пишається. Але ні… І через усі ці роки я живу з цією болючою раною — з відчуттям, що мати мене не любить.

У нас у сім’ї три дочки. Я старша. Змалку мені здавалось, що саме я маю бути маминою гордістю, її опорою, її «розумницею-дочкою». Адже я перша — найвідповідальніша, найстаранніша. Але для мами завжди було інакше. Вона ніколи цього не приховувала. Середня сестра була «проблемною» — грубила, тікала зі школи, влаштовувала скандали, а їй усе пробачали — «такий у неї характер». А молодша… та й взагалі була маминою улюбленкою. Тихенька, слухняна, акуратна. Мама розповідала, що іноді прокидалась серед ночі й прислухалась — чи дихає молодша, така вона була крихка. А я? Ніби зайва.

Я не злюсь на сестер. У них своє життя, вони не винні. Але в мені живе образа — не на них, а на неї. На маму. Усе життя я намагалась здобути її схвалення. У школі вчилась на відмінно, навіть четвірки перездавала. Ніколи не викликали батьків — була зразковою. Не просила дорогих ляльок, не влаштовувала істерик. Лише хотіла, щоб мама пишалась мною.

Але щоразу, коли приїжджаю до неї, чую те саме. «Ти в мене негарна», «Нерозумна ти, все не так робиш», «Та в кого ж ти така невдала?»… Я намагалась не приймати це близько до серця, казала собі: «Така в неї манера», «Втомилась», «Не вміє інакше». Але коли за плечима — роки праці, безсонних ночей з дітьми, боротьба за сім’ю — і знову чуєш: «Погано прибираєш», «Готувати не вмієш», «Діти в тебе невиховані», «В хаті безлад»… Більше не витримуєш.

Коли я народила сина, мама буквально виштовхувала мене на роботу:
— Ти вдома зовсім здуріла! Швидше виходь, скільки можна сидіти?

А коли я повернулась у офіс, знову пішли докори:
— Ось, роботу знайшла, тепер сім’єю не займаєшся. Кар’єристка пуста! До того ж — безтолкова працівниця, нічого путнього не вмієш.

І так по колу. Порівняння. Знову. Знову. Молодша — красуня. Середня — молодець, чоловіка собі знайшла, добре живе. А я — ніби помилка. І щоразу я мовчу. Стискаю губи, опускаю очі, ковтаю сльози. Бо якщо відповім — вона одразу кине: «Ось яка невдячна! Тобі нічого не подобається!»

Інодині хочеться закричати: «Мамо, чому ти мене не любиш? Що я наробила? Чому постійно мене принижуєш?» Але не можу. Не вистачає сили. Боюсь. Боюсь, що якщо викажу все, що накопичилось — вона відвернеться і зникне. А я цього не переживу. Хай як би боляче не було — не хочу втрачати останню ниточку, що нас пов’язує.

Чоловік каже: «Треба виговоритись. Може, прокинеться. Зрозуміє.» Але він не розуміє. Для нього все просто. А для мене мама — не просто людина. Вона — як корінь, як повітря. Без неї я — обрубок. Навіть якщо вона робить мені боляче, але ж вона — моя мати. І я, як дитина, все ще сподіваюсь, що одного дня вона скаже:
— Доню, ти у мене хороша. Я пишаюсь тобою.

І я продовжую чекати. Чекати ці слова, як чекала їх усе життя…