Вона приревнувала до… кішки

Вона мене ревнувала… до кішки

Я й уявити не могла, що опинясь у такій безглуздій, майже сюрреалістичній ситуації. Ми з мамою дзвонимо один одному щодня — інколи навіть двічі: зранку та ввечері. Але ось уже другий день поспіль вона не бере трубку: то скидає дзвінок, то просто мовчить. Я почала панікувати. Збиралася вже їхати до неї — раптом щось із телефоном? Новий смартфон, до речі, їй подарував Олексій на 8 Березня, але мама з технікою не в ладах.

І раптом — диво! Мама таки відповіла, але голос був холодний, наче я потрапила на прийом до суворого чиновника:

— Так, я слухаю.

— Мам, куди ти зникла? Я вже не знаю, куди себе подіти, два дні не можу додзвонитися!

— Мені було не до розмов. Особливо про кішок, — чітко вимовила вона.

Я спершу не зрозуміла, про що йдеться, але в голові миттєво склалася картинка. Справа — у нашій кішці. Вже місяць, як ми рятуємо Ночку — нашу чорну красуню, яку за паспортом звуть «Аделіна фон Місячна Таємниця». Все почалося зі слабкості, потім — метушня по клініках, неадекватні діагнози, купа уколів, таблеток, процедур, капельниць — і все даремно. Кішці ставало гірше, одна з лікарень ледве не добила її.

Лише в третій клініці нам трапився справжній лікар — досвідчений, спокійний, уважний. УЗД, аналізи, огляд… Він наполягав на операції. Було страшно. Я боялася втратити її, але довірилася — і не даремно. Ми пройшли через важку реабілітацію: я годувала її з ложечки, поїла зі шприца без голки, спала поруч на килимку, щоб почути, якщо їй стане зле. І Ночка, на щастя, одужала. Вже сама їсть, ходить у лоток, мурчить і знову притискається до нас, як раніше.

Перед усією цією маминою обрадою я дзвонила їй і між іншим розповіла, скільки коштувало лікування. Ну, ви розумієте — суми вражаючі. Мама тоді аж зідхнула:

— Кілька моїх пенсій! Ти з глузду з’їхала?!

Розмова закінчилася не сваркою, але й не по-родинному. Я відчула щось погане, але вирішила не загострювати. А мама, схоже, перетравлювала інформацію, і в якийсь момент у неї в голові щось клацнуло.

Я не витримала і, почувши її звинувачення в «кішачому фанатизмі», спитала прямо:

— Мам… ти мене ревнуєш до Ночки?

— Та ні! Просто якось дивно: на кішку витрачаєш більше, ніж на власну матір!

— Але ж вона захворіла, мамо! Мені що, її всипляти?! Це, до речі, дешевше, ніж операція…

— Я не це мала на увазі, — пробурмотала мама, вже не так рішуче.

— Послухай, ти ж знаєш, що ми з Олексієм завжди допоможемо. Якщо тобі чогось не вистачає, скажи — приїду, поговоримо, вирішимо. Я перерахую тобі грошей, купимо все, що треба. Ти ж знаєш — ти у нас на першому місці, а кішка… кішка просто теж частина родини. Ми її любимо.

Мама пом’якшала. Голос вже не був крижаним, і пролунали слова, яких я чекала:

— Так… ви допомагаєте… дякую. Просто я не розумію, як можна так витрачатися на тварину.

— Бо ми її любимо. І не варто порівнювати. Це не питання «або-або». Ми любимо і тебе, і її. Давай домовимося — дзвони одразу, якщо тобі щось потрібно. А то я сама почну приїжджати і перевіряти твій холодильник і аптечку!

— Світланко, тільки не перевірки, — засміялася мама. — Пробач, дуріла була. Просто приїжджай, я так сумувала…

— Вже їду, — посміхнулася я. — І тільки спробуй не спекти своїх пиріжків!

Увечері ми з чоловіком приїхали до мами. Чай, пиріжки, розмови, сміх. Все як колись. І я щиро подякувала Богові за те, що в мене є мама — жива, вперта, обиджлива, але така рідна. А з Ночкою тепер усе добре. І нехай далі буде лише так…