Вони спали разом на маленькому дитячому ліжечку, де вже ніхто не виганяв великого чорного пса.

Вони спали, обійнявшись на його маленькому дитячому ліжечку. І вже ніхто не проганяв цього чорного великого пса. Собака спала на самому краєчку, щоб Малюк міг вільно розтягнутися на простинці і заснути.

…Страшна хвороба забрала у Малюка його рухи і мову. Він нерухомо лежав на ліжку, і тільки солоні сльози текли по його сумному личку. Усі, як могли, розважали його. Мама і тато не відходили від нього ні на крок. Вони сумували в душі, що їхній улюблений, прекрасний Малюк такий безпорадний і нещасний.

…Одного зимового морозного вечора повертаючись додому, тато помітив біля ґанку, що на снігу лежить чорний пес.

— Йди додому, собачко. Ти ж застудишся.

— У мене немає дому. Мій господар помер. І мене вигнали з квартири.

— Що ж мені робити з тобою, бідолаха. У нас вдома маленький хворий хлопчик, і я думаю, всі будуть проти твоєї присутності.

— А ти все ж спробуй.

— Ну, нехай буде як буде…

Тато був доброю людиною і не зміг залишити собаку мерзнути на вулиці вночі.

Так Лучик оселився в домі Малюка. Він був вихованим і дуже мудрим. Він знав, як і з ким варто спілкуватися. Пес мило усміхався мамі, був готовий бігати з татом на будь-які пробіжки. Але до Малюка його не пускали.

Як відомо, вода підточує камінь, і Лучик, поступово завойовуючи любов сім’ї, почав завойовувати місце біля ліжечка Малюка. Він лежав там годинами, поклавши велику голову на лапи і про щось глибоко задумуючись.

Одного разу поруч із Малюком не було ні мами, ні тата, а він, мабуть, відчував біль і тихенько скиглив, як маленьке безпорадне щеня. Лучик здригнувся, поклав голову на ліжко і почав лизати безпорадну руку дитини. Хлопчик затих. Собака перебирала язиком кожен пальчик немовляти і з ніжністю торкалася своїми губами його ручки. Коли увійшла мама, то вона була вражена. Малюк усміхався. І тепер Лучику дозволяли класти свою голову на дитяче ліжко і перебирати губами ручку Малюка. І щоразу Малюк починав усміхатися дотикам собаки.

Ніхто не знає чому, але ручки хлопчика почали потроху відтавати, і він міг перебирати пальчиками шерсть собаки. Батьки були вкрай здивовані. Лікарі заявили, що Малюк ніколи не буде рухатися. Люди, не кажіть “ніколи”. Кажіть: все може бути. Лучик продовжував свої масажі. А так як тепер йому ніхто не заважав, то він взявся за обличчя Малюка. Мабуть, Малюкові було лоскотно, і він видавав звуки, схожі на сміх. Це було дивом.

Малюк чекав, коли Лучика приведуть з прогулянки. Та і собака поспішала додому, наче боялася, що хлопчик без неї зникне. Минали тижні й місяці. І ось Лучик влаштувався на ліжку і пригорнувся всім тілом до тільця Малюка. Батькам було страшно за свою дитину. А раптом собака нечайно нашкодить сину. Але цього не сталося. Собака так могла вмоститися на ліжко хлопчика, що всім вистачало місця. Малюк тепер все впевненіше перебирає руками шерсть собаки, і коли його перевертають на бік, він вже може її обійняти. Щастю пса не було меж. Він щасливо усміхався. Очі друзів сяяли радістю.

Малюк вигадав гру. Він скидав з ліжка свою іграшку, а Лучик підіймав її і обережно клав на груди Малюку. Той сміявся. І знову кидав її на підлогу. Так могло продовжуватися годинами. Потім друзі, втомлені, разом в обіймах засинали. Їхні усмішки свідчили, що вони бачать гарні сни.

Через якийсь час хлопчику почали саджати на подушки. Пес влаштовувався поруч і тицькав носом під руку. Малюк давав йому бублики і гладив велику чорну морду.

Лікарі, що приходили оглядати хлопчика, сварили батьків за таку антисанітарію. Мовляв, дитина хвора, як можна дозволяти собаці лежати на тій самій ліжку, що і син. Але батьки бачили щастя дитини і не могли розлучити його з собакою.

І хвороба хлопчика почала відступати. Він заговорив, почав рухатися, а потім і ходити. І весь цей час його чорний друг був з ним.

І ось я думаю, адже собаки — це янголи, послані до нас на землю. Ну як ще можна пояснити це дивовижне видужання?! І як можна зрозуміти, що у простої собаки таке велике, добре і мудре серце?!