Вони спали в обіймах на маленькому дитячому ліжку, і тепер ніхто не проганяв великого чорного пса.

Вони спали в обіймах на його маленькому дитячому ліжечку. І тепер ніхто не проганяв цього чорного великого собаку. Пес спав на самому краєчку, щоб Малюк міг спокійно розтягнутись на простирадлі й заснути.

Жахлива недуга відібрала у Малюка рух і мову. Він нерухомо лежав на ліжечку, і лише солоні сльози текли по його сумному личику. Усі, як могли, намагалися його розважити. Мама і тато не відходили від нього ні на крок. У глибині душі вони сумували, що їхній улюблений, прекрасний Малюк такий безпорадний і нещасний.

Одного зимового морозяного вечора, повертаючись додому, тато помітив біля ганку чорного пса, що лежав на снігу.

— Іди додому, песику. Ти ж застудишся.

— У мене немає дому. Мій господар помер, і мене вигнали зі квартири.

— Що ж мені робити з тобою, бідоласі? У нас вдома маленький хворий хлопчик, і я думаю, всі будуть проти твого перебування.

— А ти все ж таки спробуй.

— Ну, будь що буде…

Тато був добрим чоловіком і не зміг уночі залишити собаку замерзати на вулиці.

Так Лучик оселився у домі Малюка. Він був вихований і дуже мудрий. Він знав, як і з ким треба спілкуватися. Пес мило усміхався мамі, готовий був бігати з татом на будь-які пробіжки. Але до Малюка його не пускали.

Як ви знаєте, вода камінь точить, і Лучик, поступово завойовуючи любов родини, почав займати місце поруч із ліжечком Малюка. Він лежав там годинами, поклавши велику голову на лапи і про щось глибоко замислювався.

Одного разу, коли біля Малюка не було мами і тата, а він, мабуть, відчував біль і тихенько поскувував, як маленьке безпорадне цуценя. Лучик насторожився, поклав голову на ліжко і почав лизати безпорадну руку дитини. Хлопчик затих. Собака перебирала язиком кожен пальчик малюка і з ніжністю торкалася своїми губами його ручки. Коли увійшла мама, то була вражена. Малюк усміхався. І тепер Лучикові дозволено було класти свою голову на дитяче ліжко і перебирати губами ручку Малюка. І кожен раз Малюк починав усміхатися від дотику собаки. Ніхто не знає чому, але ручки хлопчика почали поступово відтавати, і він зміг перебирати пальчиками шерсть собаки. Батьки були надзвичайно здивовані. Лікарі казали, що малюк ніколи не буде рухатися. Люди, не кажіть же ви “ніколи”. Кажіть: усе може бути. Лучик продовжував свій масаж. А оскільки йому тепер ніхто не заважав, то він прийнявся за личко малюка. Мабуть, йому було лоскотно, і він видавав звуки, схожі на сміх. Це було диво.

Малюк чекав, коли Лучика приведуть з прогулянки. Та й собака поспішала додому, мовби боялася, що хлопчик без неї зникне. Минав час, проходили тижні і місяці. І ось Лучик зручненько вклонився на ліжку і притулився всім тілом до тільця Малюка. Батькам було страшно за свою дитину. А раптом собака випадково зашкодить синові. Але такого не сталося. Собака так розташовувалася у ліжку хлопчика, що всім вистачало місця. Малюк тепер упевненішими рухами перебирає ручками шерсть собаки, і коли його повертали на бік, він уже міг її обійняти. Щастю пса не було меж. Він щасливо усміхався. Очі друзів світилися радістю.

Малюк вигадав гру. Він скидав з ліжка свою іграшку. А Лучик піднімав її і обережно клав на груди малюкові. Той сміявся. І знову кидав її на підлогу. Так могло тривати годинами. Потім, утомлені, друзі разом в обіймах засинали. Їхні усмішки свідчили про те, що вони бачать гарні сни.

Згодом хлопчика почали саджати на подушки. Пес вкладався поруч і тикнув його носом під руку. Малюк давав йому бублики і гладив велику чорну морду.

Лікарі, що приходили оглянути Малюка, лаяли батьків за таку антисанітарію. Адже дитина хвора, як можна дозволити собаці лежати на тій же ліжку, що й син. Але батьки бачили щастя дитини і не могли розлучити його з собакою.

І хвороба хлопчика почала відступати. Він заговорив, почав рухатися, а потім ходити. І весь цей час його чорний друг був з ним.

І ось я постійно думаю: адже собаки — це ангели, відправлені до нас на землю. Ну як ще можна пояснити це чудове зцілення?! І як можна зрозуміти, що у простої собаки таке велике, добре і мудре серце?!