Все має свою ціну: самотність як доля

Усе має свою ціну! Тепер я самотній, як бездомний пес…

Пише вам чоловік за сімдесят, що залишився наодинці зі своїми думками. Хочу розповісти історію, яка, сподіваюся, стане попередженням для інших.

Живу у великому провінційному місті — Львові, але навколо лише чужі погляди. Стіни моєї хатини вже давно здаються мені чужими, а вулиці, де колись крокував упевнено, тепер навіть вітер не згадує мого імені. Ніхто мене не чекає, ніхто не шукає. Така вже плата за минуле…

Дивлюсь у дзеркало — не впізнаю себе. Обличчя змарніле, волосся біле, як сніг, плечі зігнуті під тягарем років. Де той чоловік, що колись сміявся до ранку, закохувався, гуляв на ярмарках і вважав життя вічним святом? Де той гордовитий бонвіван, що вірив у свою безсмертну удачу? Натомість — самотність і тиша…

**Гріхи молодості**
Колись я був справжнім коза́ком-гультяєм. Жінки мене обожнювали, а я їхні серця розбивав, наче дитячі іграшки. «Життя одне — треба брати від нього все», — твердив собі. І тоді це здавалося істиною.

Була в мене дружина — Катерина, добросерда й терпляча. Вона витримала зі мною двадцять років, хоч я не вартий був її погляду. Пропадав у шинках, повертався з чужими жінками, глузував з її віри в мене. Вона мовчала. Чекала.

Але одного разу вона зникла. Забрала дітей і поїхала до Івано-Франківська — без сліз, без прокльонів. Лишила листа: «Обери — ми чи твоя воля». Я лише сміявся: «Куди тобі податися, дурненька?»

Виявилось — знала куди. Посилку з різдвяними подарунками, яку я надіслав через рік, повернули невідкритою.

**Самотність як вирок**
Про старість я не думав. Поки були сили, грав роль вічного гостя життя. Не любив стабільності — міняв роботи, сміявся з тих, хто будував оселі, зберігав гроші. Та тепер моя «воля» — це пенсія у тисячу гривень, якої ледве вистачає на ліки. Теплу страву останній раз їв рік тому.

Недавно зустрів давнього знайомого — Петра Коваленка. Він посивів, але очі сяяли спокоєм. Поруч були онуки, дружина тримала його за руку. Він похитав головою: «Миколо, ти був королем, а хто ти тепер?..»

Відповіді не знайшов. Усе, що лишилось, — каяття. Не хочу жалісті. Це я програв.

Коли інші будували родини — я пропивав зарплати з набридливими «друзяками».

Коли інші купували землю — я витрачав гроші на примхи коханок.

Коли інші дбали про завтра — я танцював у бездумному карнавалі ночі.

А тепер, коли хочеться почути дитячий сміх, — телефон мовчить. Можливо, в мене є онуки… Та я вмру, так і не побачивши їхніх облич.

**Пізня порада**
Не робіть моїх помилок. Не вірьте, що молодість — вічна. Не вважайте родину чимось другим після задоволень. Любіть тих, хто поруч, — поки не пізно.

Бо одного дня ви прокинитесь у кімнаті, де навіть стіни не відповість на ваше: «Де всі?..»