Все мають свою вартість: самотність як доля

Усе має свою ціну! Тепер я самотній, як бездомний пес…

Пишу вам чоловік, який перетнув сімдесятий рубіж. Моя історія — можливо, попередження для інших.

Живу у великому містечку на Поділлі, але навколо — лише чужі обличчя. Стіни мого будинку вже давно здаються мені чужими, а вулиці, де колись крокував упевнено, тепер порожні й холодні. Ніхто мене не чекає, ніхто не шукає. Така вже плата за минуле…

Дивлюсь у дзеркало — не впізнаю себе. Обличчя змарніле, волосся біле, погляд тьмяний. Де той чоловік, що жив на повну, закохувався, гуляв у ресторанах і сміявся зі стабільності? Де той зухвалий красунчик, що вважав світ своєю власністю? Натомість — лише втомлений дід, якого ніхто не потребує…

**Гріхи молодості**
Колись я був справжнім козако́м, улюбленцем долі. Закохувався в красивих дівчат, легко зачаровував їх — і так само легко покидав. «Жизнь одна, треба брати від неї все!» — твердив собі. І тоді це здавалося істиною.

Була в мене дружина, Соломія — добросерда й терпляча жінка. Вона витримала зо мною п’ятнадцять років, хоч я не давав їй ані дня спокою. Пропадав у шинках, повертався п’яним, інколи приводив із собою якихось дівчат. Соломія мовчала, вірила, що колись опам’ятаюсь.

Та я не зупинявся. Гадав — вона нікуди не подінеться, бо створена терпіти. Хіба може піти? Адже я ж такий чарівний, багатий! Та одного дня вона поставила умову: або змінююся, або вона йде. Я лише реготав: «Та куди ти підеш, кохана?»

Виявилось — знала куди. Одного ранку вона зібрала речі, забрала дітей і виїхала на Закарпаття. Без сліз, без скандалів. Просто зникла — назавжди.

Спершу не переймався. Жив, як раніше, лише інколи згадуючи про родину. Аліменти платив нерегулярно, а вони й не нагадували. Одного разу вирішив зробити їм сюрприз на Різдво — відправив подарунки. Через тиждень посилка повернулася…

Я лише знизав плечима: «Та ну, ще знайдуться!» Але роки минали, а телефон мовчав.

**Самітня старість — останній суд**
Не думав про старість, поки був молодим. Робота на одному місці дратувала — я вибирав гулянки. Сміявся з тих, хто будував хати чи зберігав гроші.

Тепер моя «воля» обернулася мізерною пенсією, якої ледве вистачає на ліки. Гарячу їжу не бачив роками. Інколи засинаю голодним — та скаржитись нікому.

Недавно зустрів старого знайомого на ринку. Він постарів, але виглядав доглядно. Поряд були онуки, дружина. Він похмуро посміхнувся:

— Дмитре, ти ж був парубком, а став ким?..

Не знайшов слів у відповідь. У горлі стиснуло. Все, що лишилось — спогади й каяття. Не варто мене жаліти. Це — моя вина.

Коли інші будували родини — я пив з напасниками у корчмах.

Коли інші збирали на хату — я витрачав гроші на коханок.

Коли інші думали про завтра — я мріяв про нічні розваги.

А тепер, коли потрібні діти — не насмілююсь їм подзвонити. Можливо, вже є онуки… Та помру, так і не побачивши їх.

**Пізня порада тим, хто ще може змінитись**
Не робіть моїх помилок. Не вважайте, що молодість — вічна. Не ігноруйте родину. Любіть близьких, бо одного дня можете прокинутися у порожній хаті, де наввіть вітер не відповість на ваше «Добрий день»…