Всі навколо знайшли своє щастя, а я залишаюся наодинці роками

Щоденник.

Мені тридцять. І це, чесно кажучи, зовсім не найщасливіший період мого життя. Роки йдуть, а я досі не можу вирватися з цього кола самотності. Майже п’ять років минуло з того дня, як ми з чоловіком розлучилися. Наче ціла вічність, а я все та ж сама.

Часто ловлю себе на думці, що найкращі роки проходять повз мене. Я зустрічаю їх не в обіймах коханого, не серед веселих сімейних сніданків, не під дитячий сміх, а в тиші, де чути лише цокання моїх тривожних думок. Парадокс, але в університеті я була тією самою — першою красунєю факультету, з натовпом шанувальників. Тоді здавалося, що вибір партнера — це лише питання смаку. А тепер? Навіть сліду не лишилося.

Мої колишні залицяльники давно оселилися — у когось вже двійко дітей. Навіть ті дівчата, яких я колись вважала «звичайними», давно вийшли заміж і публікують сімейні фото з відпочинку. А я? Ніби застрягла між «ще не пізно» та «вже нікому не потрібна».

Подруг майже не лишилося. Одні поринули у світ дитячих ранків та гуртків, інші — у нескінченні розмови про чоловіків, побут та ремонти. У наших світах все менше спільного, і з кожною зустріччю ми стаємо один для одного чужими. На дні народження мене кличуть зі співчуття, а я йду — бо більше нікуди.

Я пробувала. Серйозно. Купила абонемент у спортзал — думала, може, хоч там знайду когось. Сподівалася, що тренажери — це не тільки про здоров’я, а й про нові знайомства. На жаль. У кращому випадку — вежлива посмішка біля дзеркала.

Тоді зважилася на крайній крок — зареєструвалася на сайті знайомств. Думала, ну скільки можна боятися? Можливо, проблема в мені? Але й там мене чекало розчарування. Більшість чоловіків шукали миттєвих розваг. Або чекали, що я заплачу за каву. Або… запрошували «на каву» вже у першому повідомленні. Прямота? Ні. Просто грубість і повна відсутність поваги.

А якщо траплявся хтось пристойний, то на побачення приходила людина, що не мала нічого спільного з фото в профілі. Або з обличчям, або з розумом, або з віком. Я почала боятися цих зустрічей. Я хотіла рівного, дорослого чоловіка. А не недоросла, якому потрібна нянька, а не партнерка.

Три роки таких спроб. Іноді здавалося — краще б не розлучалася. Хоча розумію: тоді було важко, і причин було достатньо. Але він, мій колишній, влаштував своє життя. Молода дружина, незабаром дитина. А в мене — тиша. Пустота. Заздрість, якої мені соромно. І біль. Бо я досі нікого не знайшла, а відчуття власної непотрібності стало моїм постійним супутником.

Мої комплекси почали мене душити. Я перестала вірити, що гідна любові. Опускаю очі, коли бачу щасливі пари. Мені здається, що я — проклята. І ніхто не зніме з мене це закляття самотності.

Я не знаю, що робити. Як вирватися з цього кола? Як знову повірити, що я — не одна з багатьох, а та, яку можна покохати? Що ще не все втрачено?

Може, ви підкажете… Бо в мене вже не лишилося ні сил, ні віри.