Вибач, що не прийшов на вечірку, я збив дитину на дорозі.

Віталік, пробач, що не прийшов на твоє день народження, – казав Андрій, залпом випивши чарку горілки. – На будові працював, сів у машину, тільки виїхав на дорогу, як цей хлопчина на капоті з’явився.

Уявляєш? Добре, що швидкість невелика була. Вискочив, дивлюсь – хлопчик живий, питаю, як він, каже, все добре. Такий рудий, років шість, не більше.

– Де батьки? – питаю.
– Мама вдома, – відповідає, – вечерю готує.
– Ну ходімо, – кажу, – до мами. Треба щось вирішувати.
Привів він мене до свого під’їзду, вказав на двері квартири, а сам за спину сховався. Дзвоню, відчиняє жінка. Гарна, таких я раніше і не бачив, але якась втомлена. Очі в неї не горять. Розумієш?

– Пробачте, – кажу, – така справа сталася. Тільки не лякайтеся, ради Бога, але я вашу дитину збив машиною. З ним все добре, ось він, – витягую малюка з-за спини. – Але, може, хочете поліцію викликати?
– Не треба поліції, – тихо каже вона. – Він вже п’ятий раз таке вбирає.
– У якому сенсі?

– Марку, йди в свою кімнату, – суворо звернулася вона до сина. – А ви проходьте на кухню. Чаю хочете? Або краще кави?
Чай у неї, до речі, виявився дуже смачним. З травами.

– Вибачте нас, будь ласка, – каже Ірина, так вона представилася. – Марк кілька днів тому випадково почув, як я подрузі скаржилась, що без чоловіка важко, і вирішив знайти нам тата таким способом. Ви вже як мінімум п’ятий чоловік, до якого він під колеса кидався. Двоє ледь не отримали інфаркт. Я йому кажу, мовляв, мені крім тебе ніхто не потрібен, а він впертий, весь у діда. Той теж такий, якщо щось собі вб’є в голову – все пропало. Машину, хоч не дуже подряпав? Може, я заплачу за ремонт? Не треба? Ну, як знаєте.

А я сиджу, дивлюсь на неї і розумію – все, закохався. Не повіриш, Віталік, вперше в житті переді мною сидить моя жінка. Втомлена, в домашньому халаті, без макіяжу. А я відчуваю, що якщо її втрачу, то хоч з даху стрибай.
– Я, – кажу, – розумію, як абсурдно це все виглядає, але, може, ви дозволите в якості компенсації запросити вас із Марком у кіно?
– Не варто, – відповідає. – Ви ж розумієте, Марк знову щось собі нафантазує.

– Я вам не подобаюсь? – питаю.
– Та до чого це? Просто… За інших обставин… А так… Виходить, я спеціально сина під машини штовхала, аби тільки чоловіка знайти. Як соромно.
– Ну так. А я тоді, виходить, негідник, який вирішив скористатися жінкою в складній ситуації, – жартую. – І тепер нам з вами, мабуть, горіти в пеклі. Але, якщо вже так трапилося, може, хоч згоримо в одному вогнищі?

– Не пам’ятаю, що я там ще говорив, але наступного дня заїхав за ними і повіз у кіно «Трансформерів» дивитися. Потім у ресторан. Потім…
Коротше, Віталік, я чого приїхав. Весілля у нас у червні. Потрібен фотограф. Справишся? Подивись, які вони фотогенічні.
Андрій дістав телефон і показав фотографію усміхненої рудоволосої красуні та хлопчика, що сидів поруч з нею.

Тепер я точно знаю, що в Купідона немає крил. Натомість у нього є купа рудих веснушок і не вистачає двох молочних зубів. І звати його Марк. А прізвище… Все-таки, за прізвище Вітя невдовзі своє йому дасть. У цьому я не сумніваюсь.