Вибач, що не прийшов тоді на днюху – я збив дитину на дорозі.

Вибач, Дімо, що тоді на день народження не прийшов, бо на дорозі хлопчика збив, — Віктор залпом перехилив чарку горілки. — По роботі був на новобудовах, сів у машину, тільки-но виїхав на дорогу, як цей малий на капоті опинився.

Уявляєш? Добре, що швидкість майже ніяка.
Вискочив, дивлюся — хлопчик живий, питаю, як він, каже, все добре. Маленький такий, рудий, років шість, не більше.

— Де батьки? — питаю.
— Мама вдома, — відповідає, — вечерю готує.
— Ну, ходімо, — кажу, — до мами. Будемо щось вирішувати.
Привів він мене у під’їзд, показав на двері квартири, а сам за моєю спиною сховався. Дзвоню, відкриває жінка. Красива, таких я раніше і не зустрічав, але якась, як би це сказати, ніби пригнічена. Очі не світяться, розумієш?

— Вибачте, — кажу, — тут така справа. Ви тільки не лякайтеся, благаю, але я вашого сина машиною збив. З ним все добре, ось він, — витягаю малого з-за спини. — Може, хочете поліцію викликати?
— Не треба поліцію, — тихо каже вона. — Він уже п’ятий раз таке чудить.
— У якому сенсі?

— Марко, йди у свою кімнату, — звертається вона до сина строгим голосом. — А ви проходьте на кухню. Чаю хочете? Чи краще кави?
Чай у неї, до речі, смачний виявився. З травами.

— Вибачте нас, — каже Іра, так вона представилася. — Марко кілька днів тому випадково почув, як я подрузі скаржилася, що без чоловіка важко, ось і вирішив таким чином нам тата знайти. Ви вже, як мінімум, п’ятий чоловік, якому він під колеса кидається. Двох мало не до інфаркту довів. Я йому кажу, що мені, крім тебе, нікого не треба, а він впертий, весь у дідуся. Той теж, якщо щось собі в голову вбрав — пиши пропало. Машину-то хоч не сильно подряпав? Може, я вам за ремонт заплачу? Не треба? Ну, як знаєте.

А я сиджу, дивлюся на неї і розумію — все, закохався. Не повіриш, Дімо, перший раз у житті переді мною сидить моя жінка. Втомлена, у домашньому халаті, ненакрашена. А я відчуваю, що якщо втрачу її, то хоч з даху стрибай.
— Я, — кажу, — розумію, як абсурдно це все виглядає, але, може, ви дозволите у якості компенсації запросити вас з Марком у кіно?
— Не варто, — відповідає. — Ви ж розумієте, Марко знову щось собі нафантазує.

— Я вам несимпатичний? — питаю.
— Та до чого це? Просто… За інших обставин… А так… Виходить, я спеціально сина під машини кидала, щоб чоловіка знайти. Соромно, як.
— Ну так. А я тоді, виходить, негідник, що вирішив скористатися жінкою в складній ситуації, — жартую. — І тепер горіти нам з вами в пеклі. Але, якщо так вже трапилось, може, хоча б згоримо в одному вогнищі?

— Не пам’ятаю, що я там ще ніс, але наступного дня заїхав за ними і повіз у кіно «Трансформерів» дивитися. Потім у ресторан. Потім…
Коротше, Дімо, я чого зібрався. Весілля у нас в червні. Фотограф потрібен. Справишся? Дивись, які вони фотогенічні.
Віктор дістав телефон і показав фотографію усміхненої рудоволосої красуні і хлопчика, що сидів поруч.

Тепер я точно знаю, що у Купідона немає крил. Зате є купа рудих веснянок і не вистачає двох молочних зубів. І звуть його Марко. А прізвище… Втім, прізвище йому Вітя скоро дасть своє. У цьому я не сумніваюся…