— Вибачте, що ви сказали? — перепитала вона.

— Що, перепрошую? — уточнила Рая Петрівна.
— Я кажу, що ви мені сонце закриваєте! — повторив худорлявий чоловік років п’ятдесяти, розташувавшись на лежаку ліворуч від неї…
— А що ви хотіли, щоб таке розкішне декольте лежало, розплившись у сторони? Звичайно, я засмагаю стоячи. І сонцю приємно, і іншим є на що подивитись, — ще більш незворушно проголосила статна жінка-сентнер в капелюсі з трояндою.

— Може, іншим і є на що дивитись, шановна… Тільки ж мене за вами ні сонця, ні якоїсь іншої жінки не роздивишся! — підводячись з лежака, писклявим голосом роздратовано відповів чоловік співрозмовниці.

— А що вони у вас там не бачили? — не зрушивши з місця, стоячи як влита, зневажливо уточнила Рая Петрівна, навіть не глянувши на туриста. — Чи, якби на вас таки був попит, я б що, не помітила? А все тому, що ви бурчите, ніби я вам решти не додала, — закотивши очі, невдоволено пробубоніла дама.

— Та знаєте! — Чоловік у нападі злості підскочив з лежака і… спіткнувшись об його ніжку, покотився в бік об’єкта злості й сонячного затемнення.

Ще секунда — і його важкий ніс врізався прямо в місце стику двох “літосферних плит” поверхні декольте, і він з радістю для себе виявив, що цілий і неушкоджений, завдяки нерухомому об’єкту роздратування.
Рая Петрівна по-материнськи погладила збиті від польоту волосся “метеорита”, щойно приземлившогося на 7-й розмір її пишних грудей. Поглянувши на розплющені щоки об’єкта несподіваної удачі, жінка незворушно проголосила: — Треба було вам з моєю красою сперечатися? Краще б одразу пояснилися, я б увійшла в ваше становище: ну, не красунчик, ну, дрібнокаліберний… Ну, а те, що голову хочеться притиснути до чиєїсь душі… що ж, я б не зрозуміла?.. Ходімо, нагодую тебе, мій прудкий коник, бо ж дивитися шкода.

І чи то чоловік ще не відійшов від больового шоку (все-таки щока у нього була сильно перекошена), чи то від морського повітря апетит логіку перемагав, а може, доля така дивна… але посунувся він за Раєю Петрівною в повному смиренні та прийнятті.
Відтоді минуло вже років двадцять, не менше. Він, “її Коник”, помітно округлився й подобрів, вона, “його Троянда”, предмет обожнювання, що вбирає в себе проміння одеського сонця, продовжує приходити в суботу на пляж, але вже не одна, а зі своїм Коником.
Вона стає, як зазвичай, незмінною статтю під сонце, а він — блідий, білий, ніколи не загорівший, адже завжди лежить ліворуч в її тіні (щоб жодна жінка не наважилася заглянути на Коника) — милується виглядом і з вдячністю усміхається, згадуючи, як ця краса увійшла в його життя.
А ще — передчуваючи смак заявлених на обід котлеток та картопельки зі шкварками (коронна страва Райочки, яку він спробував того самого дня двадцять років тому).

З цього мораль — впускайте події, навіть такі, що несуть пряму загрозу вашій зоні комфорту, у своє життя без оцінок, упереджень і з усмішкою! Адже, можливо, це КРАСА вирішила оФАРБУвати ваше існування яскравими фарбами та оЗДОБИТИ те, що ви сумно тягнули?!
Адже недарма кажуть: “КРАСА ВРЯТУЄ СВІТ!”…
І хто знає, від чого вона врятує вас в наступну мить і якими котлетками побалує тим же вечором, прикрасивши ваше горде худе й голодне самотність…