Вибір між правдою та брехнею: йди геть!

**Щоденник**

“Не маєш чим виправдатися переді мною,” – різко підняла руку Олена, показуючи матері на двері. “Іди геть!”

Олена вийшла з коледжу й пішла в протилежний від зупинки бік. До 8 Березня лишалося кілька днів, а вона досі не придбала подарунок бабусі. Все не могла вибрати. Вона швидко йшла до крамниці, коли в сумці пролунав приглушений дзвінок телефону. Олена зупинилася й дістала його. Бабуся.

“Ба, я вже скоро приїду,” – сказала Олена.

“Добре,” – відповіла бабуся.

Олені здалося, що та ще щось хотіла сказати. Голос звучав дивно, наче винний.

“Ти в порядку?” – поспіхом запитала Олена, перш ніж бабуся розірвала зв’язок.

“Усе гаразд. Просто… приходь швидше.” – І бабуся поклала трубку.

Олена сховала телефон у сумку, розвернулася й пішла до зупинки, намагаючись зрозуміти, чому бабуся так наполягала. “Щось не так. Чому ж вона не сказала мені зараз? Треба перезвонити, інакше помру від тривоги…” Але саме тоді вона побачила свій автобус і кинулася бігти.

“Може, вкрали гаманець у крамниці? Чи може стало зле, підскочив тиск? Чому цей автобус такий повільний? Швидше б дійти пішки…” – думала Олена, дивлячись у вікно на місто, що пливли повз.

Нарешті її зупинка. Вона вийшла й швидко пішла до дому. У двір зайшла – у вікні світиться світло. Серце затріпотіло. Вона побігла до під’їзду, шукаючи ключі в сумці.

“Де ж вони?!” – нервово скрикнула вона.

Тут клацнув замок, двері відчинилися, і показлася бабуся.

“Ти що, мене під дверима чекала?” – здивовано запитала Олена.

“Заходь,” – стисло відповіла бабуся.

Олена увійшла в коридор і пильно подивилася на бабусю. Та хвилювалася.

“Що трапилося, ба?”

“Трапилося, Оленко…” – Бабуся озирнулася на зачинені двері в кімнату, потім тихо додала: “У нас гості.”

“Хто?” – так само пошепки спитала Олена.

Збентеження бабусі передалося їй. В голові мелькали ті, хто міг би раптово з’явитися й збурити завжди спокійну бабусю.

“Зараз побачиш. Роздягайся,” – поспішила бабуся.

Олена зняла куртку й помітила на вішалці чуже жіноче пальто. Під ним – білі чоботи. Вона поставила свої вбік, не відводячи очей від тих розкішних чобіт. Такі вона тільки уві сні мала.

“Хто це?” – спитала Олена поглядом.

Але бабуся лише тривожно подивилася на неї й відчинила двері. Олена прогладила волосся й увійшла першою. Зазвичай у вечірню пору вони вмикали торшер, але сьогодні палала яскрава люстра. На дивані захрустіло.

Жінка у чорній сукні підвелася назустріч. Темні волосся збились у неохайний пучок, з-під якого вибивалися пасма. Обличчя втомлене, очі мертві. Ніби недавно з похорону.

Побачивши Олену, вона насильно усміхнулася. І тут Олену пронизало. В голові мелькнуло слово “мама” – і зникло. Вона не бачила її чотирнадцять років, але впізнала.

В очах Олени, мабуть, відбилися всі почуття, бо жінка змовкла й похилилася. На що вона розраховувала? Що Олена кинеться їй на шию?

Раніше вона була красивою, а зараз виглядала знудженою. Скільки їй? Бабуся казала, що народила її у дев’ятнадцять. Олені – двадцять. Отже, їй тридцять дев’ять, але здавалася старшою.

“Здоровенькі були, доню,” – сказала жінка. “Яка ти вже виросла. Красуня. Бабуся казала, що є хлопець.”

Олена докірливо глянула на бабусю. Вже встигла розповісти про неї! Жінка рушила до неї, але Олена відступила.

“Навіщо ти прийшла?” – різко запитала вона.

“Повернулася. У тебе скоро день народження,” – намагалася бути впевненою мати, але побачила холод у доччиних очах.

“Через два тижні. Не занадто пізно згадала? Чому раніше не приїжджала? Не телефонувала?” – Оленині слова були гострі, як ніж.

“Олено, ти забула? Вона гроші присилала,” – нагадала бабуся.

“Так, цілих тисячу гривень! На них ми купували макарони, щоб вижити. Краще б і надалі переказувала їх на карту. Чого приїхала? Вас той чоловік кинув? Знайшов молодшу? Тепер ти знаєш, як це – коли тебе зраджують.”

“Олено,” – засуджуюче покликала бабуся.

Але Олена лише блиснула очима, і бабуся замовкла.

“Чому ти її впустила? Вона не тільки мене кинула – вона й про тебе забула! Глянь, як вирядилася. Ніби кається,” – Оленин погляд впився в матір. – “Тобі було байдуже, як ми жили.”

“Послухай, я хочу пояснити…”

“Не хочу чути,” – перебила Олена. – “Пізно виправдовуватися. Іди геть!”

Плечі матері впали. Вона повільно пішла до дверей. Олена відвернулася, але вдихнула солодкуватий запах її парфумів. Він увірвався в кімнату.

Олена кинулася на кухню, розчинила вікно, хапаючи повітря.

“Закрий, застудишся,” – сказала бабуся.

“Вона пВона закрила вікно, зітхнула глибоко й відчула, як важкість у серці поступово розчиняється, хоча й не зникає зовсім.