Вигнала невістку та опинилася в будинку для літніх людей

Марія Семенівна обожнювала в цьому житті дві речі: себе – беззастережно, та свого сина Івасика – з фанатичною, майже релігійною відданістю. Івасик був не просто сином. Він був Сонцем, навколо якого обертався її маленький, ретельно вилизаний світ. З пелюшок він отримував найкраще: іграшки, які сусідські діти бачили лише на вітринах, одяг «як у князя», різні делікатеси.

Івасика водили на всі можливі гуртки: від бальних танців («Для постави, Івасю!») до карате («Щоб міг дати відсіч!»). Івасик, треба віддати йому належне, демонстрував стабільність: ніде не затримувався довше місяця. Вчитися було нудно, тренуватися – немислимо. Набагато веселіше було ганяти голубів у дворі, малювати вуса на афішах та лякати до смерті кішку Цяцю, яка одного разу залишила йому на новеньких джинсах пам’ятні подряпини. Марія Семенівна лише зітхала: «Що вдієш, характер!»

Івасик виріс. Витягнувся у ледаря з постійно сонними очима та руками, що не знали мозолів. І ось перед Марією Семенівною постало нове священне завдання: захистити Сонце від зазіхань. Від дівчат. Особливо – від «негідних». До її особистого рейтингу «гідності» входили: квартира (бажано окрема, у центрі), машина (іномарка, не старше трьох років) та батьки (обов’язково заможні, з положенням). Іван, звиклий, що мама знає краще, слухняно відшивав одну за одною. «Ну що ти, Ванечку, у неї ж батько – звичайний інженер!» або «Уяви, вона їздить на метро! Це не твій рівень». Постійної дівчини не було. Усі були «не ті».

Допоки одного разу в Будинку культури, куди Івана занесло у пошуках безкоштовного концерту (раптом частуватимуть?), він не зіткнувся лобом із Олесею. Олеся несла стопку книжок, і вони розсипалися. Іван, підкорившись рідкому пориву, допоміг зібрати. Подивився у великі, сірі, як дощова хмара, очі. І… щось клацнуло. Олеся працювала бібліотекарем. Жила у скромній «однушці» на околиці, що дісталася від бабусі. Машини не мала. Батьки – вчителі з провінції. За всіма критеріями Марії Семенівни – катастрофа. Але Олеся була тихою, усміхненою, пахла книгами та ваніллю. Іван, вперше в житті, не послухав маму. Привів Олесю додому.

Марія Семенівна зустріла наречену, як генерал – ворожого лазутчика. Огляд з ніг до голови. Холодний чай. Питання, як допит:

«Квартира є? Так, однушка… На околиці… Батьки? Вчителі? Цікаво… А машину водити вмієш? Ні? Сумно».

Олеся червоніла, м’яла серветку, відповідала тихо та чесно. Іван їв мамин торт і дивився у вікно. У душі Марії Семенівни бушував ураган обурення. «Ця сіра миша?! Для мого князя?! Ніколи!»

Але Іван вперся. Вперше. Можливо, єдиний раз у житті. І Марія Семенівна, скрегочучи зубами, дала «добро». Не тому що змирилася. Вона затаїлася. Як павук.

Весілля було скромним. Олеся переїхала до квартири Марії Семенівни (куди ж іще?). І почалося. Те, що на кухні у свекрухи називається «притиранням», а насправді – планомірне нищення.

«Олесю, суп сьогодні… якийсь несмачний. Не те, що я варю. Івасик мій любить наваристий борщ, а це – вода водою».

«Ой, а пил на комоді! Івасик алергік, ти знаєш? Треба витирати кожного дня!» (Олеся витирала вранці та ввечері).

«Івасику, подивись, як Олеся твою сорочку випрасувала! Зморшка! Ти ж не підеш так на роботу? Знімай, я перепрасую».

Олеся терпіла. Любила Івана. Сподівалася, що він захистить. Але Іван звик, що мама завжди права. І мовчав. Іноди бурчав: «Ну, Олесю, старайся. Мама ж піклується».

Марія Семенівна атакувала витонченіше:

«Знаєш, Івасику, а Олеся сьогодні в магазин ходила… Таку дешеву ковбасу купила! Економить, чи що, на тобі?»

«Ой, Олесю, ти в цій кофточці… наче в мішку. Не йде тобі. Івасику, скажи їй, щоб не носила». (Кофточка була новою, купленою на зарплату Олесі).

Олеся плакала в подушку. Іван дратувався: «Годі скиглити! Мама просто хоче як краще! Звикай!»

Одного разу, повернувшись з роботи (Олеся підробляла у вечірній школі), вона застала картину: Марія Семенівна виливала приготований Олесею суп.

«Ой, Олесю! Вибач! Я випадково… Здалося, що зкис. Та нічого, Івасику, я тобі яєшню зроблю! Краще за мою яєшню нічого немає!»

Олеся подивилася на Івана. Він знизав плечима: «Що вдієш, мама випадково. Не реви».

Це була остання крапля. Не рев, а тихий стогін вирвався у Олесі: «Іване, я так більше не можу…»

«Ну і що?» – байдуже спитав він, розглядаючи ніготь.

Через місяць вони подали на розлучення. Олеся пішла тихо, забравши валізку з речаМарія Семенівна так і залишилася сидіти у вікні, дивлячись, як по санаторному подвір’ю розгулює молодий доглядач, що ніколи не заходив до неї просто так, щоб запитати, чи потрібна допомога.