Вже 15 років нашій прихованій історії.

Вже 15 років нашої таємної історії. Я розкажу її, бо чоловік вже в курсі, а отже – можна.

Перед пологами я лежала на збереженні 26 днів – це була справжня відпустка перед безсонними ночами. У палаті зі мною була Оксана – 21 рік, гарненька, середнього статку, живе з батьками, дитина незапланована, батько не в захваті і про одруження не йдеться – звичайна ситуація, і вона не вважала це катастрофою, ми про це особливо не говорили. Вона лише раз згадала, що мама мріє про онучку, а татові байдуже, кого навчати їздити на велосипеді. Ми багато спілкувалися, здружилися, разом ласували смачним.

Одного ранку під час огляду лікар запитав у неї:
– Ви не передумали?
– Ні, – відповіла вона твердо.
– Медсестра принесе бланк. За законом у вас буде 6 місяців, щоб передумати.
Я про щось подумала, але боялася запитати. Перед обідом медсестра принесла документи, і Оксана їх заповнила. Від думок у мене вже голова тріщала, і я не могла більше мовчати:
– Що це?
– Відмова.
– Чому!? Ви ж виростете, батьки допоможуть, ти молода, сильна. Чого ж!?
– Народжу ще! А зараз не на часі, не потрібен він мені!

І знаєте, її відповідь була холодною… не було в ній горя, жалю до дитини, не було сліз, вона навіть не відвела погляд, а я все дивилася і чекала, коли ж вона заплаче – тут-то я і зможу її переконати! А вона не плакала.
Більше ми з нею не гуляли, майже не розмовляли.
А я почала мріяти, як би мені забрати цю дитинку до себе. Після першої ночі роздумів, не знаючи, куди йде її заява, я пішла до свого лікаря. Розповіла, як є, і ми пішли до завідувача пологового відділення. Там теж розповіла. Пішли до головного лікаря. Тільки там я все озвучила:

– Можна якось так зробити, щоб це я її народила, а вона… і не народжувала. Я не знаю як, але щоб зовсім моя? Щоб чоловіку і родичам цього всього не пояснювати, просто – я народила двійко і все! – а в мене було страшне багатоводдя, і ця ідея здавалася мені дуже навіть чудовою.
Лікарі відкрили роти. Головний лікар закотив очі.
– Що ви, голубонько! Це ж порушення закону! Мені через вас судитися?…

– Ну яка вам різниця?! Придумайте щось! Будь ласка! Навіть якщо ми народимо в різні дати, запишіть потім з моїми пологами! Або ви його продасте комусь? – це вже було зовсім зайве сказано, і ображені медики мене виставили.
Цієї ночі Оксана народила. Я засмутилася, але в душі сподівалася, що Господь уготував цій дитинці добру долю. Сильно думати про це я собі не дозволяла, щоб не довести себе до сліз, і заспокійливо гладила свій великий живіт.
Наступного вечора у мене почалися перейми. Роди були складними. О 6:55 я стала мамою Юлі-лапатулі.
Одразу після пологів до мене, ще розбитої після пологів, підійшов головний лікар:
– Ви не передумали?
Я відразу не зрозуміла, про що він говорить. А коли зрозуміла, то затрясла головою:
– Ні! Ні! Ні! Не передумала!
Отак я і народила двійко – Данила та Юлю. Данилка смоктав, як насос, а Юляша була страшенно лінива, але вагу набирала.

У головного лікаря я запитала, чим допомогти відділенню. Він написав список і сказав:
– Чим більше, тим краще, цього завжди не вистачає.
Чоловікові по телефону про двійко я не сказала. Попросила приїхати до нас. Коли він побачив, не те щоб здивувався… – він сів на стілець і попросив води, випив і запитав:
– Так а УЗД.. Гм, то тепер УЗД… це…, ти уже назвала?
– А ти як хочеш?
– Ну ми ж думали Юлію, а тут…, – він різко встав і заусміхався, наче щось згадав, – Давай як діда мого – Данилом?
Звісно, давай. Я плакала, а він думав – від радості. Адже я і від радості, і від розуміння, що роблю, що брешу йому, що всім обманю через 2 дні, було страшно.

Я не маю уявлення, як вони там усе це оформили, але нам усе видали правильно з самого початку – від бирок до виписки з пологового.
21 квітня моїм дітям виповнилося по 15 років. Ми поїхали на риболовлю святкувати. Данилу подарували спінінг з котушкою, Юлі гірський велосипед. Там я вирішила, що розкажу чоловіку, тільки твереза не зможу – боюся реакції, а випивши не так страшно. На зворотному шляху в магазині взяла 2 пляшки міцнішого вина. На здивування чоловіка відповіла “Ну свято ж”. Діти лягли пізно, а я накрила на кухні продовження бенкету. Коли залишалося на дні другої пляшки, я розповіла. Ігор слухав, тоді сказав:

– Не вірю.
– Ось тобі хрест! – кривий п’яний хрест, жах!
Наступного вечора він перепитав:
– Це правда?
– Так, – тепер я була не такою сміливою, голова висіла нижче плечей.
Ми довго розмовляли, я плакала. Як камінь з душі впав, чоловік мене зрозумів.

– Ну ти… даєш! Данило, Юля, йдіть сюди! – діти підійшли, а я завмерла. – Мати ваша сильна і мудра жінка! Будьте з нею обережні, і по-доброму усміхнувся…