З похорону коханої в рідне село.

Відразу після похорону своєї Валентини Олександр Степанович вирушив до рідного села. У квартирі, в якій він жив з дружиною до останньої її миті, залишатися більше не міг, та й необхідності не було — незабаром вона дістанеться сину його дорогої Валечки, а спільних дітей у них не було…
Полетіла на небеса його дорога, ніжна, незамінна… Залишила Олександра Степановича доживати свій вік самотнім. І ось крокував він від траси до села, де народилися і померли його батьки, і де не був уже багато років. Що там з хатою? Чи не розвалилась вона зовсім, чи не завалилась дахом?
Були останні дні травня, пил ще не встиг приглушити яскравість молодої зелені, небо різали крила невтомних ластівок… “Як добре, що життя триває і після нашого відходу!” — думав Олександр Степанович.
Два стенти в серці та перенесений інфаркт давали надію, що розлука з Валентиною довгою не буде. Але поки життєві клопоти ніхто не відміняв…
Проходячи повз будинок сусіда, зупинився біля Єгоровича, який сидів на лавці. “Треба б до магазину сходити, горілки купити й пом’янути з Єгоровичем Валентину”, — подумав Олександр Степанович.
— Частувати мене не треба, я сьогодні свою норму виконав, — Єгорович наче прочитав думки Олександра Степановича. — Завтра мене похмелиш!
Зрозумів Олександр Степанович, що допомоги тут не дочекається, пішов до хати троюрідної сестри Віри — по інструмент, щоб прибиті до хати дошки віддерти.
Та так і заночував у неї, а вранці з її сином Льохою взялися за роботу. За кілька днів хату довели до цілком житлового стану. Ось тільки напівзгнилі наличники Віра строго наказала замінити, бо наличники — це вхід у душу господаря…
Збережений від батька столярний інструмент радував руки і грів душу. Олександр Степанович сам взявся майструвати нові наличники. Подумав про себе: “Невже я, колишній льотчик-випробувач, підполковник у відставці, не впораюся з роботою, яку повинен уміти робити кожен нормальний чоловік?!”
Впорался. А коли на його вікнах засіяли нові жовті різьблені наличники, з’явилися замовники. І приїжджі, і місцеві. Пенсії Олександру Степановичу цілком вистачало, але від того, що люди потребують плодів його праці, на душі ставало тепліше… Пригнав з міста свій старенький, але доглянутий УАЗ, і справа пішла.
Одного разу наснився йому сон, після якого весь день не залишало відчуття образи. Наснилося, що стоїть він на порозі тієї квартири, в якій жив зі своєю Валечкою, а вона йому каже, та так строго: “Іди звідси, я тебе не пущу! Нема чого тут без діла блукати!”
Ніколи Олександр Степанович не чув від Валентини таких слів. І ще ображало те, що в домі повно якихось людей, а йому місця не знайшлося! Смішно, звісно — сон, але образа довго на душі трималася…
Увечері того ж дня, повертаючись із магазину, ледь не наткнувся на хлопчиська років восьми, що сидів на ґанку. Хлопчина був худий і замурзаний. На щоках відмиті борозенки — видно, плакав. Назвався Гришком.
На питання, чому він, на ніч глядячи, не вдома, відповів, що мама побила, образився і пішов.
Бачив Олександр Степанович, що тут щось не так… Кросівки на хлопчику різні, хоч від бруду це не дуже було помітно. Штани теж брудні, рвані…
Нагодував його, напоїв молоком, принесеним від Віри, і відправив до матері. А вранці не здивувався тому, що Григорій спить на його ґанку, завернувшись у килимок. Взяв його на руки і переніс на диван, а хлопчик так і не прокинувся.
Коли гість таки прокинувся, відмив його — бруд так і відлітав шматками. Вернувся, сказав вночі. Прийшов додому, а мами там немає, — замість неї дядьки п’яні сваряться. Оставив Олександр Степанович гостя за сніданком і пішов прояснити ситуацію до Віри.
— Знаю, знаю, про що будеш питати, — відповіла сестра. — Мати у нього наркоманка. За два роки після загибелі Гришкиного батька зовсім спилась. Тут таких повно! Ні опіка, ні захист прав дитини у нас тут не працюють!
Минулого року тут така парочка по п’янці дітей у будинку заморозила — у коморі закрили, а відчинити забули. І Гришка у Ельвіри цю зиму не переживе — замучить вона його. Зовсім одуріла!
Олександр Степанович подався на інший кінець села до Ельвіри. Те, що він побачив, перевершило його найгірші очікування: щось брудне, обдерте, синьо-фіолетового кольору, колись була жінкою, вимагала з нього за право виховувати і годувати її сина пляшку горілки.
Здригнувшись від відрази, Олександр Степанович пішов додому. При ґанку Гриша домивав останнє колесо УАЗа. Машина сяяла на сонці, як нова…
Увечері, лягаючи спати на надувному матраці, Гриша попросив дозволу звати Олександра Степановича татом Сашком.
— Тато Сашо, ми ж тепер сім’я, — з надією заглядаючи в очі Олександру Степановичу, питав Гриша.
— Ну, звісно, сім’я! — відповів раптом ставший татом Олександр Степанович.
— А добре, коли в сім’ї є жінка!
— Ти мене одружити, чи що хочеш, друже? — запитав новоявлений тато.
— Та ні, не одружити. Ну, я потім тобі все розповім!
Наступного дня, повернувшись від замовника, Олександр Степанович побачив біля дому вже двох працівників. Невеликий шматочок землі розміром у два квадрати був ретельно оброблений. У свіжовскопану землю Гриша і худа дівчинка в гумових чоботях садили цибулю.
— Ось, подруга моя, Лізка! — сором’язливо пояснив Гриша. — Банку цибулі вкрала — садить. Жінки ж повинні щось садити і вирощувати, або дітей народжувати, – а то які ж вони жінки! А Лізка, вона хороша — у своїх не краде!
Десятирічна Лізка розповіла, що матір її прислала з сусіднього села до бабусі, а бабуся вже рік як померла, і дім її заколотий.
— А як же…?
— А мама забула, що бабуся померла. Вона на похорон їздила п’яна, а з похорону її теж привезли п’яну і з машини біля дому вивантажили. А я подумала, ну, раз мама з дому виганяє, то що ж — буду жити самостійно! А можна, я в вашій родині житиму? Я все вмію, все буду робити — і прати, і їжу варити, і в городі працювати!
Вид у Лізки був такий жалюгідний і винуватий, як ніби вона щось вкрала у Олександра Степановича…

“Так ось чому мене Валентина гнала! — зрозумів Олександр Степанович. — Тут, на Землі, у мене ще є справи…”
Увечері відбулася важлива розмова з Вірою.
— Ну, добре, прогодуєш ти цих безпритульників, а з законом як?! Адже у них матері є! — попереджала Віра.
— Та не в цьому справа! Уладнав би я ці справи, та скільки проживу — не знаю! Ось приніс я тобі, Віра, свою заначку — якщо щось з мною станеться, знайди їм дитячий дім кращий або на себе опіку оформ.
І простягнув їй загорнутий у газету пакунок з купюрами: “Тут п’ятдесят тисяч гривень.”
“Так ось чому мене Валечка до себе не пускала! Значить поживу ще, значить мої земні справи ще не закінчені! — думав Олександр Степанович, крокуючи до свого дому. — Так, не скажеш краще, ніж Шевченко — наші дні пораховані не нами!”