Connect with us

З життя

За кордоном: наші діти далеко, бачимося лише на свята

Published

on

В горлі ком: наші діти за кордоном, бачимося тільки на свята

Як же мені їх не вистачає

Люди навколо часто кажуть мені: «Ти маєш радіти! Син влаштував своє життя в Канаді, у нього сім’я, стабільність. Це ж щастя, чи не так?»

Так, я радію. Звісно, радію. Як інакше? Адже що ще може хотіти батько для своєї дитини, окрім як бачити її щасливою?

Але чому ж тоді ночами я не можу заснути? Чому кожного вечора дивлюсь у вікно, надіючись, що дивом почую знайомі кроки біля дверей? Чому серце стискається від болю, коли бачу сусідських онуків, які граються у дворі, а мій – десь там, далеко за океаном?

Я не бачив, як мій онук зробив перший крок. Я не чув його перших слів. Мені не дають його обійняти монітори та екрани, я не можу взяти його за руку та піти гуляти по осінньому парку, не можу навчити його кататися на велосипеді. Все, що у мене є — це кілька пікселів на екрані та голос, який з кожним тижнем стає все більш віддаленим і чужим.

«Всі ми в одному човні»

Недавно я вийшов до парку, сів на стару дерев’яну лаву, де вже зібралися такі ж, як я. Літні люди, які пережили багато, але не звикли до найстрашнішого – самотності.

Завели розмову. Кожному було що сказати, адже у всіх однакова історія.

— У мене дві доньки, — заговорила сухорлява жінка з сивим волоссям. — Старша вже п’ятнадцять років живе в Польщі, молодша сім років тому поїхала до Італії. Раніше хоч приїжджали, а тепер… Усе справи, турботи. На літо обіцяють приїхати, але щоразу щось заважає.

Інша, трохи повніша жінка з добрим обличчям, усміхаючись, розповідала:

— Моя внучка вже в першому класі, німецьку знає краще, ніж українську. Син з дружиною будинок у Лейпцигу купили, у них там все добре. Цього року в Німеччині вже десять років, як живуть. А я їжджу до них взимку, а влітку вони до мене… Ну як до мене? На пару днів у село заїдуть — і назад.

Слухаю, мовчу, тільки ковтаю ком у горлі.

Третя жінка зітхнула, дивлячись кудись у далечінь:

— А я вже три роки не бачила своїх онуків. Вони в Норвегії. Все рідше й рідше приїжджають. Кажуть, дорого, далеко… Я вже й літати не можу, ноги не витримують. В’яжу їм светри, шкарпетки, шарфи – знаю, що там холодно. А вони посміхаються через екран: «Дякуємо, бабусю, ти у нас золота». Тільки от мої речі так і лежать у мене в шафі – ніхто їх не носить, не гріють вони нікого.

Життя на відстані

Хтось отримує дорогі ліки від дітей, хтось — жменю гривень на місяць в допомогу. У когось син не отримує відпустку на свята, і він не зможе приїхати на Різдво, а хтось з сумом в очах чекає, коли невістка привезе онуків хоч на пару тижнів.

— А я от заздрю вам, — несподівано сказала худорлява жінка років шістдесяти. — У вас хоч діти влаштувалися. А мій син — без роботи, невістка копійки отримує. Вони нікуди не поїхали, але живуть так, що краще б вони поїхали… Вся їхня надія — на мої консервації, за літо закупорюю близько трьохсот банок компотів, огірків, варень. А що робити? Без цього не виживуть.

І ось я сиджу, слухаю і відчуваю, як всередині все стискається. Чому так? Чому доля наших дітей – це життя далеко від нас?

Ми радіємо їхнім успіхам, пишаємося ними, але не можемо притиснути їх до себе, коли важко. Ми не можемо дати їм батьківської поради за чашкою чаю на кухні, не можемо просто посидіти поруч, мовчки, але так, щоб відчути одне одного.

А що далі?

Ми старіємо. Наші діти стають чужими, їхні світи нам невідомі. Вони не знають, як ми живемо. А ми не знаємо, якими вони стали.

І ось настане день, коли вже не буде дзвінків по скайпу, не буде тих рідкісних зустрічей на свята. Пройде ще трохи часу – і вони прилетять, але вже не до мене, а на мій прощальний день.

Але так хочеться ще хоч раз міцно обійняти сина, заглянути в очі онукові і сказати: «Запам’ятай, дід тебе любить».

Але час іде. І хто знає, чи встигнемо ми…

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

18 − 16 =

Також цікаво:

CZ3 хвилини ago

Tajemství za koupelnovými dveřmi na Vinohradech

Poprvé jsem si to všimla, když naše sedmiletá Anička přestala navazovat oční kontakt, kdykoli se s Petrem vrátili z večerní...

CZ15 хвилин ago

Vánoční večeře, kterou má dcera nechtěla vařit

Jmenuji se Jarmila a je mi sedmdesát jedna let. Žiju v Olomouci, v témže cihlovém domku na Hodolanech, kde jsem...

CZ20 хвилин ago

Dvě ruce, které jsem se bála pochopit

Pokaždé, když jsem otevřela dveře tátova pokoje, zahlédla jsem ty samé prsty mizející pod dekou — a pak jsem jednoho...

CZ33 хвилини ago

Manžel pod cizí jménou v mobilu

Petra zahlédla jeho auto před domem kolegyně a nespustila jedinou slzu. Co udělala potom, bylo mnohem horší pro něj i...

CZ33 хвилини ago

Dveře, za kterými se rozhodlo o dvou životech

Jmenuju se Petra Hrubá, dvacet šest let pracuju jako noční vrátná v jednom z panelových domů na Jižním Městě v...

HE2 години ago

המזל”ט של בן אדר

ים התיכון היה אפור בשקיעה כשרונית כהן יצאה מהמונית ליד מלון דיוויד אינטרקונטיננטל בתל אביב, והבטיחה לעצמה שהערב הזה יחתום...

CZ5 години ago

Dva roky do penze – a zlatý retrívr, co nejde od hrobu

Jana Veselá stála v kuchyni jejich řadovky v Ostravě-Porubě a krájela papriku na večeři, když Zdeněk přišel s novinou, která...

CZ5 години ago

Pán Dvořák a křídy, které rozdělily dům

Svítání na Žarošické bylo šedé a vlhké, a první věc, kterou jsem to ráno ucítil, nebyla vůně kávy, ale podrážka...