Забери її! Я більше не можу, навіть доторкнутися неприємно!

– Оксано, забери її! Я більше не можу! Мені навіть торкатися до неї гидко!
Юлю трясло. Немовля в неї на руках заходилося плачем.
Оксана взяла на руки племінницю і кивнула.
– Добре. Але це твоє рішення, претензій потім не буде?
– Ні, які претензії?! Забери її, вона мені не потрібна!
Малеча з’явилася на світ лише місяць тому. З самого початку вагітності з Юлею творилося щось дивне. Оксана списувала перепади настрою на пізню вагітність. Сестра стала вдовою понад сім років тому. Старші діти вже виросли і жили окремо. Поїздка на море, швидкоплинний роман і несподівана вагітність стали для всіх несподіванкою. Юля ніколи не була схильна до спонтанності. Спочатку здавалося, що майбутня дитина радує Юлю. Але пізніше Оксана почала помічати, що сестра то кидається скуповувати одяг для малюка, шукає візок, то раптом тижнями мовчить, наче ховається за кам’яною стіною.
Перед самими пологами Юля раптом припинила спілкуватися з родичами. Не дзвонила ні мамі, ні сестрі, ні дітям. Оксана забила на сполох і знайшла сестру в пологовому будинку, де та збиралася писати відмову від дитини.
– Юлю, що з тобою? Чому?
– Я сама не знаю. Нічого не відчуваю. Вона чужа.
– Як чужа?! Що ти! Це твоя дитина!
– Буде не моя! – Юля відвернулася до стіни.
Оксана долучила “важку артилерію” і привезла маму. Юля погодилася забрати дитину. Мама наполягла, щоб вона пожила з донькою у неї під приводом допомоги на перших порах. Насправді ж усі разом доглядали за Юлею. Вона доглядала за дитям, все робила автоматично, не затримуючись довше навіть на хвилину біля дочки, ніж було потрібно. Ім’я дала їй бабуся, на руках носила тітка.
– Юлю, я заберу її. Буду виховувати, але пройде трохи часу і кого вона буде називати мамою?
– Мені все одно. Головне, щоб не мене.
Через тиждень були оформлені папери і Оксана стала офіційним опікуном своєї племінниці. Юля поїхала в інше місто.
Маленька Софійка росла непосидою і сміхотушкою. Рано пішла, рано заговорила. Мамою називала Оксану.
Минуло дванадцять років.
– Мамо, сьогодні три десятки, а завтра ми йдемо в кіно з класом, – дзвінкий голосок наповнив квартиру.
– Це вона?
– Так, Юлю, вона. Я прошу тебе…
– Добридень! Я Софійка, а ви?
На порозі кухні стояла великоока висока дівчинка і здивовано переводила погляд з жінки, яка сиділа за столом, на маму, яка, біла як крейда, стояла біля вікна.
– А я… Юля. Я твоя мати, Софійко.
– Я ж просила! – Оксана обурено подивилася на сестру і зробила крок до дочки. – Софійко! Я все поясню!
– Не треба, мамо. Давай послухаємо. І що? От ви кажете, що ви моя мати. І?
– Я приїхала за тобою. Хочу, щоб ти жила зі мною.
– Для чого?
– Ти моя дочка.
– Ні, не ваша. У мене одна мама, ось вона стоїть. І іншої мені не треба! А вас я бачу вперше і, сподіваюся, в останній раз у житті. – Софійка розвернулася і вийшла з кухні.
Оксана без сил опустилася на стілець.
– І чого ти добилася?
– Поки що нічого. Але доб’юся, будь певна. Потрібно, навіть через суд.
– Навіщо тобі все це? Ти ж сама віддала її, не хотіла її бачити. Ніхто не розумів чому і навіщо ти це зробила. А зараз, стільки років потому ти з’явилася і хочеш, щоб вона тобі на шию кинулася? Вибач, Юлю, давай ти зараз поїдеш до мами, потім поговоримо, мені потрібно до дочки.
– До племінниці! – Юля піднялася.
Оксана лише зітхнула. Закривши двері, вона пішла в кімнату Софійки.
– Софійко…
– Мамо, почекай. Перш ніж ти щось почнеш пояснювати, я хочу сказати. Я все знаю. Рік тому, пам’ятаєш, ми у бабусі прибирання робили. Я знайшла документи на опіку. Спочатку жахливо злилася, що ви мені нічого не казали, потім хотіла з нею зустрітися, щоб запитати – чому? А потім зрозуміла, що мені все це не треба. Ти моя мама! Іншої мені не треба!
– Софійко, дівчинко моя! Я тебе не віддам нікому.
– Я й сама себе не віддам – засміялася Софійка. – Пам’ятаєш мого однокласника Дмитра? Подзвони його мамі, вона юрист, спеціалізується на сімейному праві.
– Ну знаєш, доню, надто швидко дорослою ставати теж не поспішай. Все вона вирішила. Я поки ще тут велика і мама, на хвилинку. – Оксана засміялася у відповідь і обійняла дівчинку. – Подзвонимо, звісно, все вирішимо.
Далі було багато нервів, розборок, але суд залишив все як є. Врахували думку Софійки, яка категорично відмовилася жити з рідною матір’ю і визнавати її.
Сестри стояли біля будівлі суду.
– Ну ось і все, нарешті цей кошмар закінчився. – Оксана зітхнула з полегшенням. – Що далі робитимеш?
– Поїду, Оксано. Я не буду заважати. Допомагатиму, не відмовляйся. На Софійку давно рахунок відкрито, документи у мами, я залишила.
– Навіщо це все було, Юлю і чому ти тоді покинула її?
– Не було роману, Оксано, нічого не було. Був темний парк, пізній вечір.
Оксана захлинулася.
– І ти мовчала?! Стільки років і все в собі?
– Виправити вже нічого не можна було. Тому мовчала. Я взагалі не зрозуміла одразу, що вагітна, списала на ранній клімакс, а потім було пізно. Софійці не розповідай. Хай не знає. Це не її життя, моє. А мене вона може коли-небудь і простить.
Оксана обняла сестру і обидві поглянули в той бік, де з бабусею стояла Софійка.
– Іноді найстрашніше може перетворитися на найпрекрасніше. Вона така гарна! – Юля витерла очі і Оксана вперше за багато років побачила на обличчі сестри усмішку.