Забутий номер телефону

**Мій номер забуто**

— Мамо, ну скільки можна?! — Соломія кинула на стіл свій телефон так, що екран мигнув і погас. — Кожен день одне й те саме! Кожен божий день!

— Соломійко, рідненька, я ж не спеціально… — Галина Миколаївна стиснула у руках свій старий кнопковий телефон, з якого вже стерлися цифри. — Просто знову забула. Пам’ять зовсім погана.

— Забула! — Соломія зірвалася з дивана, пройшлася кімнатою. — Мамо, я ж тобі сто раз пояснювала! Натискаєш зеленою кнопкою, коли телефон дзвонить. Зелену! Не червону, не синю, а зелену!

— Я натискала зелену…

— Ні, мам, ти натискала червону, бо я чула короткі гудки. Це значить, що ти збросила!

Галина Миколаївна безпорадно подивилася на дочку, потім на телефон. Маленький, чорний, з кнопками, які то здавалися їй надто маленькими, то надто яскравими. Вона пам’ятала часи, коли телефон був один на всіх у комуналці, стояв у коридорі, і сусіди чергувалися, щоб поговорити. Тоді було простіше.

— Доню, а може, мені й не потрібен цей телефон? — тихо запитала вона. — Раніше ж якось жили без нього.

— Мамо! — Соломія зупинилася, глянула на неї з таким болем, ніж почула щось страшне. — Як це не потрібен? А якщо з тобою щось станеться? А якщо я хвилюватимусь? А якщо…

— Добре, добре, — поспішно погодилася Галина Миколаївна. — Вчитимусь. Покажи ще раз.

Соломія сіла поруч, узяла її телефон. Пальці в неї були довгі, доглянуті, з манікюром, який Галина Миколаївна завжди вважала занадто яскравим. А її власні руки — у пігментних плямах, з вузлуватими пальцями — виглядали поруч з доччиними так старо.

— Дивись, мам. Коли телефон дзвонить, загоряється екран. Бачиш? Ось тут, зліва, зелена кнопка з трубкою. Це означає «прийняти». А навпроти червона — «відхилити». Запам’ятай: зелена — так, червона — ні.

— Зелена — так, червона — ні, — покірно повторила Галина Миколаївна. — А якщо переплутаю?

— Не переплутаєш, — зітхнула Соломія. — Спробуй запам’ятати так: зелений — як трава, як життя, це добре. Червоний — як кров, як небезпека, це погано.

— Зрозуміла, — кивнула Галина Миколаївна, хоча не розуміла, до чого тут трава. — А як мені подзвонити тобі?

— Мам, ми це вже проходили. Натискаєш на моє фото у контактах. Ось, я тобі налаштувала. Дивись: «Соломія дочка». Натиснеш — і телефон сам подзвони— Добре, — прошепотіла Галина Миколаївна, обережно торкаючись доччиної фотографії, і в цю мить зрозуміла, що головне — не кнопки, а те, що за ними: Соломіїн голос, який звучав для неї як найкраща музика.