Загадкова спадщина

Оленя заснула лише під ранок. Коли вона прокинулася, кімнату заливало сонячне світло, біля ліжка стояв Віталій і посміхався.

— Я всю ніч чекала тебе. Де ти був?

— Маленька моя, бачиш, зі мною нічого не трапилося. Приводь себе до ладу, підемо снідати десь,— сказав Віталій.

На вулиці було тепло, літньою спекою.

— Морозиво хочеш? — Не чекаючи відповіді, Віталій підійшов до кіоску й купив Оленіне улюблене вершкове у вафельній паличці.

— У тебе гарний настрій. Виграв у карти? — спитала Оленя, злизуючи верхівку морозива.

— Не вгадала. У мене з’явилася одна ідея. І для її втілення мені знадобиться твоя допомога.

— Але ти ніколи не брав мене з собою. Що мені робити?

— Нічого. Ти просто маєш бути поруч. Якщо не хочеш — впораюся сам.

— Ні, я з тобою,— поспіхом погодилася Оленя.

— Я знав, що погодишся. Обери білу сукню,— поблажливо сказав Віталій.

— Правда? Ти робиш мені пропозицію? — зраділа дівчина, навіть забувши про морозиво в руці.

Жодній жінці Віталій не дозволяв навіть зайкатися про шлюб. Але Оленя — зовсім інша справа. Вона стала його талісманом, приносила удачу. Рік тому він відбив її у трьох хуліганів.

Оленя жила з матір’ю у маленькому містечку. Після того, як батько пішов, мати запила. Стало ще гірше, коли вона привела в будинок чоловіка й сказала, що він житиме з ними. Сожитель зі щирим інтересом поглядав на Оленю, а одного разу спробував затягнути її до ліжка. Дівчина встигла втекти, сіла на електричку й опинилася у великому місті.

Грошей немає, рідних теж. Що робити? Куди йти? Своїм розгубленим виглядом вона привернула увагу компанії хлопців, що вічно тусувалися на вокзалі у пошуках простої здобичі. Все могло закінчитися дуже погано, але на її крики прибіг Віталій і відбив дівчину. Відтоді вони були разом.

Оленя закохалася у Віталія. Високий, фізично розвинений, добре одягнений, він одним виглядом викликав довіру. З ним було спокійно, хоч Віталій і не приховував, що займається не зовсім чесними справами. Але її до своїх справ не втягував.

Вони сіли на лавку біля Дніпра. На сонці морозиво швидко тануло, вафельна паличка розмокала, солодка вода стікала на долоню й крапала на поділ сукні.

— От лихо! — Оленя схопилася з лавки й відвела руку з морозивом убік, щоб не забруднитися ще більше.

— Та викинь його,— ледачим голосом, ніби ситий кіт, промовив Віталій.

Оленя кинула розмоклу паличку у смітник, злизнула морозиво з руки. «Яка ж вона ще дитина»,— з ніжністю подумав Віталій.

— Справа вигідна, але треба все добре продумати. Помилятися не можна. Парню з нареченою повірять швидше, ніж мені самому.

— З нареченою? — перепитала Оленя, сідаючи знову на лавку.

— Ти ж наречена. — Віталій обійняв її за плечі, і вона притулилася до нього.

— Вчора я дізнався про одну стареньку. У неї нікого немає. Чоловік давно помер, а кілька років тому у зоні загинув єдиний син. Вона постійно про це забуває й чекає його ввечері з роботи. На пальці вона носить перстень, ніколи з ним не розлучається. Думаю, такого добра у неї чимало. Чоловік був не простий.

— Ти хочеш вкрасти у неї коштовності? — здогадалася Оленя.

— Ні, не хочу шуму. Вона сама нам їх віддасть. Ми представимося їй як онук з нареченою. Розумієш? Твоє завдання — зробити так, щоб їй захотілося подарувати тобі свої прикраси на весілля.

У Віталія були свої принципи. Олені стало шкодливо старушку. Одне діло обманювати багатих чиновників, інше — самотню довірливу жінку. Вона задумалася.

— Купи скромну сукню, яка точно сподобається старушці,— не помітивши її вагань, сказав Віталій.

— А якщо вона здогадається? Не впізнає тебе? Навряд чи ти схожий на її сина.

— У неї з пам’яттю не дуже, до того ж не бачила його давно.

Через два дні Віталій із Оленею стояли перед залізними дверима на четвертому поверсі старого цегляного будинку. Віталій оглянув Оленю, задоволений її скромним виглядом. Сам він, як завжди, був підтягнутий, акуратний і чарівний.

— Мовчи більше, добре?
Оленя кивнула.

Віталій натиснув дзвінок. За дверима почулися шаркання, клацнув замок. Оленя очікувала побачити старушку, але перед нею стояла невисока літня жінка у старомодній сукні з білим мереживним коміром. Пухнасте сиве волосся було заколоте крабом із чорним бантом.

— Вам кого? — підсліпувато прижмурившись, спитала жінка.

— Вас, якщо ви Ганна Миколаївна Шевченко. Можливо, вам це здасться дивним, але я ваш онук,— серйозно сказав Віталій.

— Я не розумію… — Жінка збентежено заморгала. — Мій син ніколи не був одружений. Ви щось плутаєте, молВони залишилися разом, і Оленя з часом зрозуміла, що справжнє щастя — не в блискучих прикрасах, а в теплі родинного дому, який вони з Ганною Миколаївною створили разом.