Загадкова знахідка в коробці: великі налякані очі виглядають.

Продавець фруктів відкрив коробку. Звідти виглянула мордочка. Великі налякані очі ось-ось двома великими краплями стечуть донизу.

— Нічого не їсть, мабуть, від кішки відірвали та викинули. А шерсть злиплася, бо жила у ящику з-під слив.

Покупчиня, нічого не сказавши, пішла. Чоловік сумно похитав головою: «Навіть у жінках не залишилося співчуття». Але за якийсь час вона повернулася.

«Не виходить у мене з голови ваш кошеня», — сказала вона і простягнула ганчірку: — Загорніть «товар».

— Візьмете? — зрадів чоловік. Бережно загорнув кошеня і, як дитину, передав жінці.

— Це по-божому, по-божому. Віддасться вам, — повторював він.

Жінка поблажливо усміхнулася: — Теж мені знайшла благодійницю. Ще не знаю, як чоловік подивиться на цей «подарунок». А то разом на вулиці опинимося.

І як у воду дивилася. Не до двору прийшлося кошеня. Хоч і було відмите, пригладжене, нагодоване, але все одно виглядало жалюгідно, непривабливо.

— Це що за гуманоїд? — зневажливо відштовхнув чоловік кошеня, коли той спробував залізти до нього на ногу. Підозріле царапання кігтиків відволікло подружжя від серіалу. Під загрозою були нові, дорогі шпалери.

— Тебе що, миші здолали? Навіщо він нам у однокімнатній квартирі? — дорікав господар дружині.

Взявши кошеня за шкірку, чоловік здивовано-зневажливо дивився на безпомічне створіння в його руках: — Щоб завтра його тут не було.

Валентина і сама вже не раділа своїй знахідці. Але знизу на неї дивилися очі-слізки, маленькі лапки благально м’яли її ногу, і таке дзвінке муркотіння видавало тендітне тільце, що потекла в її серце тепла струмка співчуття. Нахилилася, погладила.

Підбадьорене ласкою кошеня залізло на руки, взяло носом у теплу долоню господині. «Немає милості не створившому милість», — пригадала слова матері Валентина і, виправдавши ними свій вчинок, заспокоїлася.

Задзвонив телефон: — Бабусю, приходь до нас на чай!

Валентина тихенько, не відволікаючи чоловіка від серіалу, вислизнула за двері. Син жив неподалік, через дорогу. Катруся вже стояла біля свого будинку й радісно махала рукою. Раптом велика чорна машина з’їхала на узбіччя. Дитячий силует підкинуло вгору. Валентина скам’яніла. Не могла ні крикнути, ні зрушити з місця.

Очі, як у сповільненому збільшеному кадрі, впивалися в кожну мить: якась жінка підняла дівчинку. Маленькі ручки судомно обхопили її шию. Жива! Чоловік з трудом вийшов з машини. П’яний. Назустріч йому біг син. У формі. Тремтячими руками намагався дістати з кобури зброю і раптом спіткнувся об крик: — Ні!!!

Мати стояла через дорогу, але йому здалося, що вона відштовхує його різко витягнутими вперед руками.

Підійшли люди, стали навколо, відвели п’яного водія. Валентина не відчувала ніг. Але вона йшла… чи її несли? До Катрусі! Лікар уже оглядав, обмацував кожну кісточку: — Все нормально. Переломів немає. Сильних забоїв також.

— Але чому вона мовчить?! — невістка билася крупною лихоманкою. — Злякалася. Треба відволікти, — припустив лікар. — Зараз, я зараз.

Валентина кинулася додому. Забігла, схопила кошеня, на ходу розповідаючи чоловікові про те, що сталося. Встигла. «Швидка» не поїхала. В очах дитини плавали страхи. Обережно розтисла її ручки, вклала кошеня. Катруся перевела погляд. Пальчики заворушилися, погладили м’яку шерстку. У відповідь пролунало ласкаве «Мур-мур-мур». «Муруся», — тихо сказала дівчинка. Лікар з полегшенням зітхнув. Валентина дала волю сльозам — тепер можна.

Катя не випускала кицюню з рук. Ніч вони провели в лікарні. Вранці їх відпустили додому з висновком: «Дівчинка просто народилася в сорочці». «Милість створившому милість», — прошепотіла Валентина.