Занадто чудова для провінції

Вишуканіша для села

Коли Оксана зрозуміла, що сесія цього разу затягнеться, вона відчула полегшення. Минулого літа вона провела час у селі, і це їй зовсім не сподобалось. Вчитись вона поїхала до університету в Київ і жила там у тітки. Настільки звикла до великого міста, що повертатися до рідного села їй зовсім не хотілось.

Життя у великому місті навчило її самостійності і багатьом радощам міського життя. Щодня вона відчувала дискомфорт, думаючи про своє село, де все здавалося дивним і недоладним.

Домашні справи, догляд за худобою, постійні турботи. Жодних тобі лате в кав’ярнях, жодних клубів та ресторанів. Інтернет взагалі працює зі збоями. Очевидно, що життя в селі без звичних зручностей її жахає.

Про метро і таксі доведеться забути на все літо, хоча поїхати навіть нікуди. Зате скрізь собаки, що гавкають і наче робити нічого більше немає. По ранках закричать півні, розбудивши на світанку.

Добре до хорошого звикати. Оксана за п’ять років звикла до міста – два роки технікуму і три в університеті.

Тітка Ганна залишила рідну домівку ще в юності і переїхала до город, за що Оксана її дуже поважала. Перспектива проведення літа у селі молоденьку студентку не тішила, але відмовити матері вона не змогла.

Так, вона скучила за рідними, але уявлення про важку роботу по хаті і городі її лякали. Як вижити без зручностей, що стали звичними?

Боже, у хаті навіть кондиціонера немає! Як люди там живуть?

Сільські жителі здавалися їй обмеженими. Місцеві дівчата не знали про існування хайлайтера, Тіндера і Нетфлікса. На питання, що вони дивляться без Нетфлікса, відповідь була проста – телевізор.

– А як ви знайомитися з хлопцями без Тіндера?

– А навіщо? Тут всі одне одного знають.

Оксана з жахом згадувала минуле літо. Дівчині так і не вдалося натрапити на хвилю сімейного затишку. Вона весь час чекала осені, щоб повернутися у своє середовище.

Поїзд, потім електричка. За вікном поля та ліси міняють один одного. Електричка забирає Оксану далі від цивілізації, аж до райцентру з похмурими п’ятиповерхівками, звідки в село автобусом, чи то пак, хлівом на колесах.

На останній прямій Оксана проклинала всіх. Водія, який не міг пропустити жодної вибоїни, себе, за те, що не залишилася в гуртожитку, маму, що народила її саме тут.

Як тільки вийшла з автобуса, впала в обійми мами.

– Як же я скучила, рідненька моя! – радісно вигукнула мама Галина.

– Мамо! – обурено сказала Оксана, трохи зм’якши. – Відпусти.

– А що це за обличчя таке невеселе? – з усмішкою запитала мати, забравши дві третини валіз. – У тебе попереду ціле літо вдома!

– Це жахає! – прошепотіла дочка. – Літо в селі…

– Тут повітря чистіше, – з наполегливістю додала Галина. – Це не обговорюється! І люди тут добріші, все як на долоні.

– Все всі знають! – погодилась Оксана. – Як батько казав – з одного кінця села хтось пуничить, а вже на іншому всі в курсі!

– Ой, не так він казав! – посміялась мама. – І в цьому є сенс, всім видно, якщо хтось схибив.

– А як люди, що вважають суші просто рисом з рибою, можуть бути гідними? – знизала плечима Оксана, бачачи мамине здивування.

– Ти в мене просто ще мала, – засміялася мама. – Ніс задираєш від дрібниць. Єдине, що тут гірше – це дороги.

Спір начебто вичерпався, але не надовго, мати і дочка часто до нього поверталися. Оксану дратувала вся сільська їжа, собаки, але найбільше люди, які не знали життя за межами села. Вона відчувала себе чужинкою серед односельців.

– Не задирай носа! – вмовляла її Галина, відчуваючи себе на дев’ятій хвилі, коли ця розмова відбувалася по колу. Можливо, дитині подобається відчувати свою винятковість?

Можливо, Оксана усвідомила це? Врешті-решт, у її віці Галина вже була матір’ю. Щось у доньки викликало протиріччя – чи то гордість за молодість, чи, можливо, злість на село, від якого вона хоче втекти?

Згодом Оксана заново звикла до криків півнів щоранку, до роботи на городі, навіть до дефіциту розваг, крім вечорів у бібліотеці і рідкісних виступів аматорських музикантів у клубі.

Вона могла звикнути до всього, крім людей. Їй здавалося, що кожен у селі застряг у світі деградації і безграмотності. І це всіх влаштовує!

– Це їм подобається, – пояснювала мама. – Вони іншого життя не знають.

– А якщо відкриєш людям світ, спробують знати краще! – погоджувалась Оксана. – Але, чому ніхто не намагається вчитися навіть тут? Займатися самоосвітою? Творчістю? Вивчати науку?

– Коли? – засміялась Галина. – Треба город спахати, дров нарубати, піч протопити, корову подоїти…

– Це жахливий побут! – зі сльозами на очах сказала Оксана.

– Годі дивитись на них як на плебеїв. Ти містом задумалась, а сама знаєш, як любила тут сидіти, коли була маленькою? Пам’ятаєш Наталочку? Ви разом гралися в пісочниці.

– Забула і не хочу згадувати, – різко відповіла дочка. – Люди у місті інакші.

У місті Оксана швидко влилась у студентське товариство, де її інтереси розуміли так в технікумі, як і в університеті. Тут їй ні з ким поговорити, і вона відчувала самотність.

– Мої накопичення на твоє навчання не вважають тебе іншою серед усіх. Ти краще? – запитала мама.

– Так, краще! – запевнила Оксана, задерши носа.

– Тобі подобається це відчуття?

– Що?

– Превосходства. Тобі подобається усвідомлення, що ти розумніша від них?

Оксана задумалась, мала бажання заперечити, та збагнула, що це правда. Можливо, її поведінка – лише ознака низької самооцінки.

– Навіть дуже! – відповіла дочка. – Тут всі простацтво.

– Я теж?

– Ти ні. І тітка Ганна теж. Але інші нічого не знають. Говорила з учителькою української і літератури. На мою думку, педагоги мають бути високоосвіченими. Але і вона не знала, що жанрологія рухається по семіотичній тріаді! Навіть причину апелятив не може назвати!

– І я не знаю, що це за дурниця така, – посміялася мама, незадоволено поглянувши на дочку. – Це ж значить, що я теж? Ти з Іриною говорила?

– Так, саме так! Така собі панянка.

– Ірина веде українську у перших класах. Там якийсь твої апелятиви ще не вчать.

– Але повинна знати і сама!

– Вона вміє вчити дітей, тому що потрібно те, що потрібно учням з першого до четвертого класу! – терпляче пояснила мама.

– Ось саме це! – посміхаючись, Оксана. – Жодного розвитку далі. Я це знаю, хоч і не моя тема.

– Не можу зрозуміти, чим пишаєшся? – втратила терпіння Галина. – Можливо, знаєш більше, але це не робить тебе розумнішою. Там, у місті, ти теж відчувала гордість?

Оксана замислилася.

– Там більше людей мого рівня.

– Якого рівня?

– Вище.

– Це люди, Оксано. Не суди їх за знання. Ти вчилась і розвивалася. Подумай про них, тих, ким ти так смакуєш. Вони вміють працювати на землі, знають, як вирощувати овочі і трави. Ти знаєш?

Оксана зніяковіла.

– Не знаю, бо не навчалась! – викрутилася дочка.

– Але могла навчитися, коли була ще вдома. І тепер ти їх називаєш обмеженими, – засміялась Галина. – Подумай над цим.

Неприємно, коли тебе судить рідна мати. За що? Чого не могла полюбити сільський побут?

Може, це все просто про виживання цього літа, а наступного ліпше влаштуватися на роботу у місті, чи, ще краще, вийти заміж, щоб не забирали додому назад.