Запізно усвідомив помилку

Ось адаптована історія:

Соломія стискала в руці результати аналізів. Папір уже промок від її поту. У коридорі жіночої консультації не проштовхнутися.

— Шевченко Соломія Богданівна! — прокричала медсестра.

Соломія підвелася, зайшла до кабінету. Лікарка — жінка з округлими формами та втомленим поглядом — взяла у неї папку, швидко переглянула листки.

— Сідайте. — Вона механічно киннула оком на результати.

— У вас все гаразд. Огляньте чоловіка.

Соломії стало холодно. Тарас? Та ж він…

***

Дома свекруха різала цибулю на юшку. Ножем махала так, наче рубала половців.

— Ну що, доню, які новини? — не піднімаючи голови, поцікавилась Ганна Степанівна.

— У мене все добре, — пробурчала Соломія, знімаючи куртку.

— А чого ж тоді… — Свекруха нарешті підняла очі. У них мільнув тривожний блиск.

— Тарасу треба обстежитися.

Ніж застиг над дощечкою. Ганна Степанівна випросталась, як стріла.

— Яку маячню ти везеш? Мій син все здоровий! Це ваші лікарі нічого не тямлять. Раніше жінки й без аналізів дітей народжували.

Соломія пройшла у кімнату. На дивані валялись шкарпетки — одна блакитна, інша чорна. Вона автоматично підняла їх, кинула у кошик для білизни.

За три роки шлюбу ці шкарпетки стали символом їхнього життя — розрізненим, без пари.

Тарас прийшов пізно.

— Який у тебе похмурий вигляд? — буркнув він, плюхаючись у крісло.

— Тарасе, нам треба поговорити.

— Про що?

Вона простягнула йому папери. Він пробіг очима, відкинув на столик.

— І що?

— Тобі треба обстежитися.

— З якого дива? — Тарас підскочив, почав ходити по кімнаті. — Я здоровий мужик! Подивись на мене!

Він справді виглядав здоровим — широкоплечий, з густим чорним волоссям. Але здоров’я не завжди видно ззовні.

— Тарасе, будь ласка…

— Годі! — гаркнув він. — Не хочеш дітей — так і скажи! Нащо ці вистави з лікарями?

З кухні почулось шаркання тапочок. Ганна Степанівна ховалась за дверима, але дихала так голосно, що було чути кожен зітх.

— Я хочу дітей більше за все на світі, — тихо промовила Соломія.

— То чого ж їх нема? Може, щось приховуєш? Аборти робила, а тепер не можеш?

Удар був болючим. Соломія відступила.

— Як ти…

— А як я повинен? Три роки живемо — нічого! А тут якісь лікарі говорять, що я… — Він не договорив, стиснув кулаки.

Двері розчинились. Ганна Степанівна увірвалась у кімнату, як танк.

— Тарасику, не слухай її! Це все через безділля. Працювала б більше — менше б по лікарнях бігала.

Соломія подивилась на чоловіка. Той відвернувся до вікна.

— Тарасе, ти справді думаєш, що я…

— Не знаю, що думати, — прошипів він. — Знаю одне: здоровий мужик по лікарнях не швендяє.

Ганна Степанівна торжествуюче кивнула.

— Правильно син каже. Чоловіча справа — не по клініках ходити.

Соломія відчула, як щось усередині тріснуло. Ніби натягнута струна.

— Гаразд, — сказала вона рівним голосом.

Наступного дня почалась війна. Ганна Степанівна чіплялась до кожної дрібниці. Сіль пересипана. Каструля не домита. Пил на комоді. Соломія мовчала, стискала зуби.

— Може, тобі взагалі не варто вдома сидіти? — отруйно поцікавилась свекруха за вечерею. — Працювала б, а не по лікарнях бігала.

Тарас жував котлету, не піднімаючи голови.

— Я працюю, — нагадала Соломія.

— Три дні на тиждень — це не робота, а баловство.

— До чого тут моя робота?

— А до того! Мій син здоровий, а ти його хворим виставити хочеш! Коли нема дітей — жінка винувата! Так завжди так було!

Соломія встала з-за столу. Ноги підгинались.

— Що з тобою? — здивувалась свекруха. — Поїла й одразу тікаєш?

— Я втомилась, — тихо відповіла вона.

— Втомилась! А від чого втомлятись? Три дні працюєш — не такий вже й навантаження!

Тарас нарешті підняв очі. У них мільнуло щось схоже на жалість. Але промовчав.

Вночі Соломія лежала і слухала хропіння чоловіка. Колись цей звук заспокоював — значить, поруч близька людина. Тепер дратував. Як же вона не помічала, що він такий упертий?

Вранці вона зібрала речі у старий спортивний рюкзак. Багато не взяла — пара суконь, білизна, косметичка.

— Ти куди це? — Ганна Степанівна стояла у дверях кухні, з чашкою в руках.

— До бабусі.

— Надовго?

— Не знаю.

Тарас вийшов із ванної, побачив рюкзак.

— Сольо, це що таке?

— Те, що бачиш.

— Ти серйозно?

— А як інакше? Ти не хочеш обстежуватися, мати твоя вважає мене винуватою у всьому. Нащо мені тут бути?

Він підійшов ближче, знизив голос:

— Та годі дурниць молоти. Куди ти підеш?

— До бабусі Марії.

— У ту комірчину? Там же двадцять метрів!

— У тісноті,Вона пройшла повз них, не збавляючи кроку, і тільки у гуках Тараса застиг німий докір, але вже було пізно — її щастя тепер йшло поруч у колясці, і вона знала, що зробила правильний вибір.