Заздрість до сестри: її чоловік дарує їй світ, а я несу тягар родини

Я безмежно заздрю своїй сестрі. Її чоловік готовий подарувати їй увесь світ, а я несу на собі тягар усієї родини.

Я шалено заздрю своїй молодшій сестрі Оксані. Її життя — наче казка, де вона принцеса, а чоловік виконує всі її забаганки, немов відданий лицар. А я, як змарніла Попелюшка, тягну на своїх плечах всю родину, задихаючись від втоми і безнадії. Іноді мені здається, що я найдурніша і найнещасніша жінка у світі. З моїм чоловіком, Сергієм, ми разом уже майже десять років. За цей час ми пройшли через багато чого: були моменти щастя, але більше — темні часи, сповнені випробувань.

Зараз настали одні з найсутінковіших моментів нашого життя. Рік тому Сергій вирішив змінити роботу. Нам обіцяли золоті гори: стабільний дохід, хороші умови, світле майбутнє. Але реальність виявилася жорстоким глузуванням над нашими сподіваннями. Нова посада стала справжнім пеклом, гіршим за попередню, а Сергій тепер звинувачує у всьому мене, ніби це я одна штовхнула його в цю прірву.

— Це ти хотіла, щоб я змінив роботу? Ну от, задоволена тепер? — кидає він мені з отруйною усмішкою за кожної зручної нагоди.

Але хто міг передбачити такий розвиток подій? Я лише хотіла, щоб він зростав, щоб наша сім’я нарешті вибралася з вічної бідності. Хіба я могла знати, що все обернеться катастрофою? Зараз ми тонемо у фінансовій ямі. Моя зарплата — єдине, що тримає нас на плаву, тому що Сергію вже кілька місяців затримують виплати. Ми ледь зводимо кінці з кінцями, і кожен день я відчуваю, як цей тягар тисне все сильніше.

Минулої весни в мене зламався телефон. Ремонт коштував би майже як новий апарат, і ми вирішили відкласти покупку. Кілька місяців я мучилася зі старим планшетом, поки не довелося здати його в ломбард. Туди ж відправилися майже всі мої золоті прикраси — ті небагато речі, що нагадували про кращі дні. Гроші були потрібні терміново, і я віддала все, що мала. А речі Сергія? Ні, їх ми не чіпали — тільки мої жертви пішли в хід.

Оксана, моя молодша сестра, пожаліла мене і віддала свій старий телефон, щоб я могла хоч якось залишатися на зв’язку. Я викладалася на повну, щоб моя родина не голодувала. Так, Сергій теж працює, іноді бере підробітки, але робить це з таким скрипом, ніби я змушую його на каторгу. Кожен раз його доводиться вмовляти, ледь не на колінах просити.

Нещодавно чоловік Оксани, Андрій, обмовився, що на 8 березня вона вимагала в подарунок новий iPhone. Я відчула, як всередині мене спалахнула пекуча заздрість — почуття, якого я соромлюся, але не можу приглушити. Вони з Андрієм знімають квартиру в Києві, як і ми з Сергієм, але у них все інакше. Оксана вертить чоловіком, як марионеткою: він працює вечорами таксистом, їздить у відрядження, накопичує гроші і в усьому їй догоджає. Її зарплата — це її особистий маленький скарб, який вона витрачає тільки на себе. Минулого року вона просто пішла в бутік і купила собі розкішну шубу, тому що їй так захотілося.

— За житло, їжу та інші потреби має відповідати чоловік, — заявляє вона з впевненістю королеви.

Оксана — справжня красуня. Вона вкладає всі свої гроші в себе: нарощування вій, ідеальний манікюр, доглянуті брови, стильні зачіски, модний одяг та інші жіночі радощі. Поруч з нею я відчуваю себе якоюсь сірою тінню — виснаженою, недоглянутою, забутою. Я вже й не згадаю, коли востаннє була у перукаря, а про манікюр і зовсім мовчу. Все, що я заробляю, йде на родину, а Сергій навіть не думає принести додому зайву копійку. Будь-який підробіток чи зміну в житті доводиться витягувати з нього силоміць.

Днями я отримала зарплату, і Сергій знову натякнув, що за квартиру і їжу знову доведеться платити з мого гаманця. Мене розриває від образи: він навіть не намагається щось змінити, не старається заради нас.

— Ти ж знаєш, з грошима сутужно, зарплату знову затримують, — буркнув він, коли я запитала, що він подарує мені на день народження.

Але варто йому не отримати подарунок на свято, як він ображається, наче дитина. Я завжди намагаюся його порадувати, знайти хоч якусь дрібничку, щоб він не відчував себе обділеним. А він? Я не чекаю від нього дорогих телефонів чи розкішних сюрпризів — щастя ж не в грошах. Але навіть простого уваги, маленького жесту турботи від нього не дочекаєшся. Він цього просто не розуміє.

Я думала, що наші біди — тимчасові, що це лише темна смуга, яка скоро закінчиться. Але тепер я бачу: це не смуга, а ціле життя. Я намагалася говорити з Сергієм, доходило до сварок, але він лише розводить руками: «Зарплату затримують, що я можу зробити?»

— А якби у нас були діти, як би ми тоді виживали? — запитала я одного разу у відчаї.

Він змовчав. А я дивлюся на Оксану, і заздрість з’їдає мене зсередини. Мені соромно за ці почуття, але вони сильніші за мене. Її чоловік носить її на руках, обсипає подарунками, купує все, що вона забажає, а я досі користуюся її старим телефоном, який вона викинула як непотрібний. Чому одним жінкам, як Оксані, дістається все? Це така щаслива доля? Чи справа в чоловіках? Чому у одних життя — суцільне свято, варто лише пальцем клацнути, а у мене — безкінечна сіра туга?