Заздрість до сестри: у неї все, а я несу на собі тягар сім’ї

Я до безумства заздрю своїй сестрі. Її чоловік готовий подарувати їй цілий світ, а я несу тягар усієї родини.

Я до смерті заздрю своїй молодшій сестрі Марині. Її життя — ніби казка, де вона принцеса, а чоловік виконує всі її забаганки, неначе вірний лицар. А я, немов замучена Попелюшка, тягну на своїх плечах усю родину, задихаючись від втоми і безвиході. Іноді мені здається, що я найтупіша і найнещасніша жінка у світі. З моїм чоловіком, Сергієм, ми разом вже майже десять років. За цей час ми пережили багато: були моменти щастя, але частіше — темні часи, повні випробувань.

Зараз настав один із найдраматичніших періодів нашого життя. Рік тому Сергій вирішив змінити роботу. Нам обіцяли золоті гори: стабільний дохід, гарні умови, світле майбутнє. Але реальність стала жорстоким жартом над нашими надіями. Нова посада виявилася справжнім пеклом, гіршим від попередньої, і Сергій тепер звинувачує у всьому мене, наче я сама штовхнула його в цю прірву.

— Це ти хотіла, щоб я змінив роботу? Ну ось, задоволена тепер? — кидає він мені з отруйною усмішкою при кожній нагоді.

Але хто міг передбачити такий поворот? Я лише хотіла, щоб він ріс, щоб наша сім’я нарешті вийшла з вічної бідності. Хіба я могла знати, що все обернеться катастрофою? Тепер ми тонемо у фінансовій ямі. Моя зарплата — єдине, що тримає нас на плаву, адже Сергію вже кілька місяців затримують виплати. Ми ледве зводимо кінці з кінцями, і кожен день я відчуваю, як цей тягар давить усе сильніше.

Минулої весни у мене зламався телефон. Ремонт коштував би майже як новий пристрій, і ми вирішили відкласти покупку. Кілька місяців я мучилася зі старим планшетом, поки не довелося здати його в ломбард. Туди ж відправилися майже всі мої золоті прикраси — ті небагато речей, що нагадували про кращі дні. Гроші були потрібні терміново, і я віддала все, що мала. А речі Сергія? Ні, їх ми не торкнулися — тільки мої жертви пішли в хід.

Марина, моя молодша сестра, пожаліла мене і віддала свій старий телефон, щоб я могла хоч якось триматися на зв’язку. Я викладалася на повну, щоб моя родина не голодувала. Так, Сергій теж працює, інколи бере підробітки, але робить це з таким скрипом, наче я змушую його на каторгу. Щоразу його доводиться вмовляти, майже на колінах просити.

Нещодавно чоловік Марини, Олексій, обмовився, що на 8 березня вона вимагала у подарунок новітній iPhone. Я відчула, як всередині мене спалахнула пекуча заздрість — почуття, якого я соромлюсь, але не можу заглушити. Вони з Олексієм винаймають квартиру в Києві, як і ми з Сергієм, але у них все інакше. Марина вертить чоловіком, як маріонеткою: він паше вечорами таксистом, їздить у відрядження, заощаджує гроші і у всьому їй догоджає. Її зарплата — це її особистий маленький скарб, який вона витрачає лише на себе. Торік вона просто зайшла у бутік і купила собі шикарну шубу, бо так захотіла.

— За житло, їжу та інші турботи має відповідати чоловік, — заявляє вона з упевненістю королеви.

Марина — справжня красуня. Вона вкладає всі свої гроші в себе: нарощування вій, ідеальний манікюр, доглянуті брівки, стильні укладки, модний одяг і інші жіночі радощі. Поруч з нею я відчуваю себе якоюсь сірою тінню — затертою, недоглянутою, забутою. Я вже й не згадаю, коли востаннє була у перукаря, а про манікюр і зовсім мовчу. Все, що я заробляю, йде на родину, а Сергій навіть не думає принести додому зайву копійку. Будь-який підробіток або зміну у житті доводиться витягати з нього кліщами.

Нещодавно я отримала зарплату, і Сергій знову натякнув, що за квартиру і їжу знову доведеться платити з мого гаманця. Мене розриває від образи: він навіть не намагається щось змінити, не старається заради нас.

— Ти ж знаєш, з грішми туго, зарплату знову затримують, — пробурчав він, коли я запитала, що він подарує мені на день народження.

Але щойно він не отримує подарунок на свято, як дується, наче дитина. Я завжди намагаюся його порадувати, знайти хоч якусь дрібничку, щоб він не почувався обділеним. А він? Я не чекаю від нього дорогих телефонів чи розкішних сюрпризів — щастя ж не в грошах. Але навіть простого уваги, маленького жесту турботи від нього не дочекаєшся. Він цього просто не розуміє.

Я думала, що наші біди — тимчасові, що це лише темна смуга, яка скоро закінчиться. Але тепер я бачу: це не смуга, а ціле життя. Я намагалася говорити з Сергієм, доходило до сварок, але він лише розводить руками: «Зарплату затримують, що я можу зробити?»

— А якби у нас були діти, як би ми тоді виживали? — спитала я одного разу у відчаї.

Він промовчав. А я дивлюся на Марину, і заздрість зжирає мене зсередини. Мені соромно за ці почуття, але вони сильніші за мене. Її чоловік носить її на руках, осипає подарунками, купує все, що вона забажає, а я досі користуюся її старим телефоном, який вона викинула за непотрібністю. Чому одним жінкам, як Марині, дістається все? Це така щаслива доля? Чи справа у чоловіках? Чому у одних життя — суцільне свято, варто лише пальцем клацнути, а у мене — безкінечна сіра туга?