Жахливий бенкет: як свати змусили матір засумніватися в майбутньому сина

Сьогодні був один із тих днів, після яких серце стискає тривога, а думки розривають на шматки. Підготовка до знайомства з батьками нареченої мого сина Олега — Катерини — здавалася таким радісним моментом. Уявляла теплий вечір, щирі розмови, смачну вечерю, як це буває в нас вдома. Олег запевняв, що її батьки, Наталія Іванівна та Василь Олексійович, прості, добрі люди. Але замість щирості я отримала лише розчарування, яке перевернуло мої сподівання догори дриґом.

Дорога до їхнього будинку в селі під Житомиром затяглася. До вечора ми з Олегом нарешті дісталися місця. Погода була похмурою, але в душі я тримала надію на щось добре. Одягла найкращу сукню, взяла домашній паслічок — знак поваги. Та з перших хвилин стало ясно: тут мене чекає щось недобре. Наталія Іванівна ледве глянула на нас і кинула: «Заходьте в кімнату, посидіть». Я збентежилася, але пішла за сином, сподіваючись, що це лише перша незручність.

Кімната була маленькою, зі старими меблями, і навіть повітря в ній було холодним. Я здригнулася — ніби в хаті взагалі не топили. Наталія Іванівна зникла на кухні, а Василь Олексійович буркнув щось про роботу та пішов у двір. Олег намагався розвести розмову, але я відчувала себе навіженою. Очікувала, що нас запросять до столу, але час минав, а нічого не змінювалося. Катерина соромливо запропонувала чай, та навіть він виявився несмачним, подали його в пошарпаних чашках. Я намагалася говорити, але відповіді були короткими, а погляди — байдужими.

Минула година, потім друга. Голод дав про себе знати, і терпіння почало закінчуватися. Шепнула Олегу: «Коли ж нас годують? Ми ж гості!» Він лише знизав плечима, мовляв, тут так завжди. Нарешті Наталія Іванівна з’явилася з тарілками. Очікувала багатого застілля, як у нас удома, але очікувало приниження. На столі стояла миска з рідким борщем, де плавали три полунички, та тарілка з котлетами, що смерділи старим олієм. До цього — черствий хліб і квашена капуста з таким кислим запахом, що аж носі krivylo. «Їжте, чого соромитесь», — кинула Наталія Іванівна та знову пішла.

Я дивилася на цю їжу, і в грудях клекотіло. Це не було гостинністю — це було зневажання. Змусила себе ковтнути ложку борщу, але смак був гидким. Олег їв мовчки, ніби не помічав, а Катерина пКатерина перебирала виделкою в тарілці, уникаючи мого погляду, і я зрозуміла, що ця родина ніколи не стане для мого сина тим теплим домом, про який я мріяла.