Жінка без ідентичності

Давно це було, а досі згадується, як наче вчора…

У передпокої Оксана підійшла до дзеркала, поправила коси, знову оглянула себе. Нова сукня — темно-синя, стримана, але витончена — сиділа ідеально. Туфлі на невисокому каблуку, клатч у тон. Все, як слід для зустрічі з колегами чоловіка.

— Богдане, я готова! — гукнула вона у бік кабінету.

— Зараз, зараз! — відгукнувся чоловік, та за дверима лунали голоси — він ще розмовляв по телефону.

Оксана зітхнула. Знову спізняться. А вона так хотіла сподобатися цим людям, з якими Богдан тепер працював у новій компанії. Вже три місяці, як його призначили заступником директора, а вона досі почувалася невпевнено на корпоративах.

— Оксанко, слухай, — Богдан нарешті з’явився у передпокої, застібаючи піджак на ходу. — Там буде Олег Семенович із дружиною, пам’ятаєш, я розповідав? Він дуже впливовий, багато що від нього залежить. Постарайся знайти з його жінкою спільну мову.

— Звісно, постараюся, — кивнула Оксана. — А вона чим займається?

— Та не знаю точно. Хазяйкує, мабуть. Або благодійністю. Поговориш — дізнаєшся.

Богдан говорив поспішно, думки його були деінде. Оксана зрозуміла: деталей не дізнається, тож мовчала.

Ресторан зустрів їх приглушеним світлом і тихою музикою. За довгим столом вже сиділо кілька пар. Богдан відразу ж приєднався до чоловіків, залишивши Оксану саму серед дружин.

— Ви, напевно, Оксана? — звернулася до неї жінка років п’ятдесяти у дорогому костюмі. — Я Наталія Олегівна, дружина Олега Семеновича. Богдан про вас розповідав.

— Дуже приємно! — Оксана простягнула руку. — А що саме він розповідав?

— Та загалом. Що у нього чудова дружина, яка його підтримує, — усміхнулася Наталія Олегівна, але в її очах промайнуло щось оцінювальне.

Оксана сіла поруч, відчуваючи легку напругу. Інші жінки за столом були приблизно того ж віку, що й Наталія Олегівна, всі одягнені дорого й зі смаком.

— А ви чим займаєтеся, Оксано? — запитала струнка брюнетка, яка представилася як Ганна.

— Працюю перекладачем, — відповіла Оксана. — Фріланс, переважно технічні тексти.

— О, як цікаво! — скрикнула Наталія Олегівна, але в тоні не було щирості. — А які мови?

— Англійська та німецька.

— Зрозуміло. А дітки є?

— Поки немає, — Оксана відчула, як червоніє.

— Та не біда, ще все попереду! — поблажливо зауважила третя жінка, повненька білявка. — Я ось трьох виростила, усі вже дорослі. Старший у Німеччині живе, бізнесом займається.

Розмова пішла звичним руслом. Жінки обговорювали дітей, внуків, відпочинок на престижних курортах, покупки. Оксана слухала, час від часу вставляючи репліки, і відчувала себе все більш чужою.

— А ви, Оксано, в якій компанії перекладаєте? — раптом запитала Ганна.

— Працюю з різними замовниками. Фрілансер, можна сказати.

— А… — Ганна кивнула. — То, мабуть, зручно — вдома сидіти. Але доходи ж нестабільні?

— Нормальні доходи, — різкіше, ніж хотілося, відповіла Оксана.

— Ну так, звісно, — Наталія Олегівна посміхнулася тією самою беззмістовною посмішкою. — А ми ось із дівчатами заснували благодійний фонд. Допомагаємо дитячим будинкам, організовуємо свята. Дуже вдячна справа! Може, ви до нас приєднаєтесь?

— Я подумаю, — обережно відповіла Оксана.

— Тільки там треба час знаходити, розумієте? Регулярно їздити на заходи, зустрічатися з людьми. У нас дівчата всі вільні, чоловіки гарно заробляють, тому можемо дозволити собі громадську діяльність.

Оксана кивнула, чудово розуміючи натяк. Вона не з їхнього кола. У неї немає часу на благодійність, бо вона має працювати. А отже — не справжня дружина успішного чоловіка.

— Оксанко, як справи? — Богдан нахилився до неї, поклавши руку на плече. — Знайомишся?

— Так, усе чудово, — натягнуто посміхнулася вона.

— Богдане Васильовичу, у вас така чарівна дружина! — промовила Наталія Олегівна. — Ми її до нашого фонду запрошуємо.

— О, чудова ідея! — підхопив Богдан. — Оксано, це ж чудово! Ти ж якраз казала, що хочеш чимось корисним зайнятися.

Оксана здивовано подивилася на чоловіка. Коли вона це говорила? Навпаки, скаржилася, що роботи додалося й часу не вистачає.

— Я сказала, що подумаю, — обережно повторила вона.

— Ну звісно, не поспішайте, — кивнула Наталія Олегівна. — Тільки у нас там внески є, щомісячні. Невеликі, за нашими мірками… тисяч по двісті.

Оксана ледве не поперхнулася вином. Двісті тисяч — це половина її доходу в хороший місяць!

— Та це дрібниці! — незворушно махнув рукою Богдан. — Оксано, обов’Оксана подивилася у вікно, де світився ранковий сонце, і зрозуміла, що вперше за довгий час почувається справді вільною.