Жінка з невідомого міста: життя на межі гідності

Ось так. У маленькому містечку на Київщині жила собі жінка, звали її Марійка Гнатівна. Життя в неї було, як їй здавалося, цілком гідне. Хоча родини так і не склалося, та й дітей не було. Зате була своя оселя, завжди прибрана та затишна. І робота пристойна — бухгалтеркою на фабриці меблів.

Спокійно й тихо дожила Марійка до п’ятдесяти років, аж поки не зрозуміла, що дуже задоволена своєю долею. Особливо порівняно з її сусідами. Приємно було думати, що в неї все чудово, адже вона ж людина добра, нікому зла не бажає.

А от сусіди… Одна, наприклад, літня жінка, вже за шістдесят, а волосся пофарбувала в блакитний колір! Уявіть собі! І ходить у обтягуючих сукнях та джинсах. Усе село з неї сміється. «Ненормальна», — думала Марійка, дивлячись на неї. І раділа, що вона сама виглядає гідно, як належить у її віці.

Про третю сусідку й мови не було — всього двадцять один, а вже дитину вирощує. І дитині на вигляд років п’ять. Ясно ж — ще в школі завагітніла. Та й де батьки дивилися? А батьків, між іншим, у неї й не було — живе одна з донькою. Та ще й з тією блакитоволосою бабусею подружилася. Поки дівчина на роботі, та з дитиною сидить.

Марійку це не дивувало. «Подібні люди між собою тягнуться», — думала вона. — «А мене обходять. Побачать порядну людину — і в очі дивитися соромно. В ліфті привітаються — і на тім».

А ще був сусід, чоловік років тридцяти. Коли Марійка його вперше побачила, аж обмерла — увесь у тату! Ну хі ж так люди ходять? Звісно, ні! Ще з молодості вона таких осуджувала. Мабуть, більше нічим себе не виділиш, коли шкіру псуєш. От, увагу привертає! Напевно, розумом не вийшло. Краще б книжки читав.

Так вона розмірковувала щоразу, зустрічаючи їх у під’їзді. Повертаючись додому, тихенько раділа, що живе, як годиться. І іноді обговорювала сусідів по телефону зі своєю єдиною подругою. Оскільки говорити більше було ні про що, то «той із тату», «молода мама» та «божевільна бабуся» стали головними темами їхніх розмов.

Якось увечері Марійка Гнатівна, як завжди, йшла додому з роботи. Настрій був жахливий — на роботі виявили недостачу. Вперше за багато років. На кого звалять? Хто винен? Звісно, бухгалтер! Голова боліла зранку, а тепер раптом у вухах зашуміло, а ноги наче свинцем налилися.

ЛеВона ледве дотяглася до лавочки біля під’їзду, а коли блакитоволоса сусідка запропонувала їй допомогу, Марійка раптом усвідомила, що справжнє щастя — не в ідеальному порядку, а в теплі тих, хто поруч, навіть якщо вони не такі, як би тобі хотілося.