З життя
Жінка зі сльозами на очах вийшла з автомобіля і з уклоном подякувала: сумно, що ми не можемо належно піклуватися про старших.
Жінка заплакала, вийшла з автомобіля і з уклоном подякувала. Мені дуже сумно, що в такій розвиненій країні ми не можемо піклуватися про старших людей.
Три тижні тому я віз сина до школи. Ми вирішили зупинитися на кілька хвилин біля автобусної зупинки, щоб перевірити в рюкзаку спортивну форму. Тоді здалеку я помітив, що до нас прямує старша, на перший погляд хвора жінка.
Вона підійшла до вікна і легенько постукала. Я опустив скло, і вона з надією в голосі запитала мене:
– Доброго дня, ви – таксист?
Я заперечив, і вона з розчаруванням відійшла недалеко. Я попросив сина самостійно шукати форму і вийшов, щоб дізнатися більше про цю жінку.
– Я думала, ви – таксист, іноді тут зупиняються. Мені потрібно до лікарні.
– Для мене це недалеко, близько трьох кілометрів, сідайте, будь ласка.
Ми поїхали. Їй важко було дихати, я бачив, скільки зусиль їй забирає проста розмова. Вона розповіла, що щодня їздить до лікарні автобусом, але сьогодні вранці випав сильний сніг, і вона не встигла, а наступний автобус був лише за годину. Я слухав її і з кожним словом відчував величезну несправедливість.
Коли ми доїхали до місця, вона потяглася до сумки за гаманцем…
– Ні в якому разі не візьму від вас жодної копійки, – рішуче заперечив я. – Ви вже заплатили за все в житті.
Жінка заплакала, вийшла з автомобіля і з уклоном подякувала.
А я, здоровий тридцятирічний чоловік, сидів з комом у горлі, дивлячись, як вона відходить. Мені дуже прикро, що в такій розвиненій країні ми не можемо піклуватися про старших людей. Мені соромно, що літні люди мусять переживати через такі речі, як поїздка до лікаря.
Шановні читачі, якщо знаєте когось, хто потребує допомоги в таких простих справах, допоможіть, як можете. Відвезіть до лікаря, переведіть через вулицю, зробіть покупки… Піклуймося одне про одного!
Kwiaciarnia na Grunwaldzkiej, gdzie odbierałam bukiet na trzydzieste urodziny
Pracuję w kwiaciarni na Grunwaldzkiej we Wrocławiu od jedenastu lat i myślałam, że wszystko już widziałam – wesela, pogrzeby, przeprosiny...
Nie mieliśmy ich rozdzielać
Miałam formularz ze schroniska przy Marywilskiej złożony w torebce od tygodnia, kiedy wreszcie zebrałam się na tę wizytę. Adoptowałam Rexa,...
Chłopiec z kosza pod plebanią w Lipnicy
Nazywam się Marek Sowiński i mam czterdzieści dwa lata. Piszę to, bo ksiądz Antoni już nie żyje, a ja przez...
Warsztat, który zniknął w środę
Nazywam się Tomasz Wardęga, mam pięćdziesiąt jeden lat i przez dwadzieścia trzy lata prowadziłem warsztat lakierniczy przy Grójeckiej w Warszawie....
Хвіртка у двір
Мене звати Тарас, мені сорок два, і я той самий зять, через якого теща Оксана Іванівна вже три роки не...
Тиша під Славутичем
Зять розповідає: Мене звати Артем Вихованець, мені сорок два, я маркшейдер на шахті «Прогрес» біля Новогродівки. Донецька область, жовтень дві...
Ключі від маминої квартири
— Не прикидайся, ніби нічого не розумієш! — Валентина Сергіївна впустила теку з паперами на журнальний столик так, що дзенькнула...
Mama fehlt mir jeden Tag, seit dem 14. März
Ich heiße Jonas Brenner, ich bin dreiundvierzig, wohne in Freiburg, und ich rede noch immer mit meiner Mutter. Nicht laut,...