ЗPОБЛEHO ЗA CAМOТНІCТЮ

Оксана дивилась на свекруху й думала: “Ну якою ж треба бути безвідмовною служкою чоловіка, щоб знімати з нього чоботи! Тобі мало, що він уп’яний, як сова, й сам не в змозі шнурів зав’язати, а вона ще й пальці на ногах перевіряє, примовляючи: ‘Слава Богу! Ніжки тепленькі, не замерзли. А шкарпеточки-то вовняні, густі, сама в’язала.'”

Здивуванню невістки не було меж. Свекруха підняла чоловіка з дивана, притулила до себе міцно й, підтримуючи під руку, поволі потягла до ліжка. Вкрила його, як дитину, ковдрою, поставила на табурет велику кружку квасу й пішла, щаслива, чаювати. Оксана ж уже збиралась кепкувати:

— А де ж крики, кидання чобіт, підзатильники?

Та замість усього цього вона побачила задоволене лице свекрухи й почула, як мужові, якщо не похвали, то виправдання:
— Давно не пив, мабуть, зустрів когось із друзів. Хоч трохи відпочине, а то ж усі роботи та роботи. Звісно, трохи перебрав, печінка вже не та… Та нічого, потім тиждень на постній каші посидить, підлікуємо.

Небога вже рік як вийшла за їхнього сина й устигла помітити, що свекруха завжди перед чоловіком згинається. Ніколи не підвищить голос, усе пояснить, розжує, хоча в підсумку зробить так, як їй треба. Та вже якщо свекор захворіє — тоді свекруха бігає перед ним навшпиньках.

Якось невістці відповіла, що себе, коли занедужаєш, вилікувати легше — а от чоловіка… Тут окрім хвороби треба ще його капризи перемогти, його небажання ліки пити, його гнів на себе, що захворів саме тоді, коли справи по горло.

Оксана спостерігала за свекрухою й крутила вус, а він уже став таким пишним, як у козака. Ось, наприклад, сідають вечеряти. Чоловік Оксанин разом із голосним чмоком хльопе гарячий борщ — і вже вона очі витріщить, ложку покладе, дивиться на нього. Той зрозуміє, у чому річ, і починає їсти, давлячись спекою, боячись зідхнути. А свекруха скаже чоловікові:
— Не квапся, тобі ж дитину не годувати й корову не доїти.

А на гучне причмокування додасть, що “Слава Богу, смачно, раз так боїшся, що відберемо!” Свекор, зрозумівши натяк, починає їсти тихо й охайно.

Якось до свекра зайшли друзі. Свекруха затурбувалася, виставила на стіл закуски й спокійно пішла по своїх справах. Чоловіки сиділи, інколи в розмові пролітало крепке словечко, але в цілому поводились чемно, щось обговорювали, спогадували. Для Оксани такі гості засиділись надто довго. Не витримала, запитала у мами:
— Чи не пора їм розходитись? Може, вже й честь знати?
На що свекруха відповіла:
— Це їм вирішувати. Двері треба розпірнювати, коли гості заходять, а коли йдуть — то не на двері показуй, а на стіл, щоб на посошок випили. Вони ж раз на рік у хаті зібрались — не в гаражі, не під парканом. Нехай посидять. Іди, запитай, чи чого на столі не вистачає?

Справді, чоловіки пішли всі задоволені, спокійні, а свекор ще й щасливий, обійняв дружину й поцілував.

Коли чоловік Оксанин затримувався з роботи, то по її обличчю було видно, що вона переймається, злиться, іскри з очей сиплються. Свекруха заспокоювала:
— Не думай про погане. Заробляти — справа нелегка. На це не тільки сили, а й час потрібен. Може, начальство затримало. А якщо те, про що ти думаєш, то час тут ні до чого — він може й вчасно приходити, і бути чужим.

І справді: чоловікові запропонували підробОксана зрозуміла, що чоловік дійсно затримався через роботу, і вперше за довгий час почала дивитися на його труди з вдячністю.