Зразу відчули ненависть, коли вона увійшла до нашого дому.

Милу ми зненавиділи з першої ж миті, коли вона переступила поріг нашого дому. Кучерява, висока, худорлява. Світлик на ній був нічого собі, але руки не схожі на мамині — пальці коротші й товстіші, тримала їх замком. Ноги тонші за мамині, а ступні довші. Ми з братом Богданком — йому сім, мені дев’ять — сиділи й кидали в неї блискавки очима. «Довга Міла, аж на кілометр, а не Міла зовсім!»

Тато помітив нашу зневагу й цькнув: «Поводьтеся пристойно! Невже ви такі невиховані?»
«А вона до нас надовго?» — капризно спитав Богданко. Йому таке можна було казати — він малий і хлопчик.
«Назавжди», — відповів тато.
У його голосі вже гриміло роздратування. Якщо він вийде з себе, нам не поздоровиться. Краще його не злити.

Через годину Міла зібралася йти. Взулася, і коли виходила, Богданко встиг підставити їй підніжку. Вона ледве не впала в під’їзді.
Тато схвилювався: «Що? Що відбулося?»
«Та так, спіткнулася об взуття», — відповіла вона, не дивлячись на Богданка.
«Я все приберу!» — швидко обіцяв він.
Тоді ми зрозуміли — він її любить. Виключити її з нашого життя не вдалося, хоч як ми старалися.

Одного разу, коли Міла була з нами вдома без тата, вона, після чергової нашої витівки, спокійно сказала:
«Ваша мама померла. Так, на жаль, буває. Вона тепер на небі, і все бачить. Думаю, їй не подобається ваша поведінка. Вона розуміє, що ви просто злістіте. Ви так… пам’ять про неї бережете?»

Ми замовкли.
«Богданку, Оленко, ви ж хороші діти! Хіба так пам’ять про маму треба берегти? Людину визначають її вчинки. Не можу повірити, що ви постійно такі колючі, як їжачки!»

Поступово такими розмовами вона відбила в нас бажання пакостити.

Одного разу я допомогла їй розкласти продукти з магазину. Як же Міла мене хвалила! Погладила по спині. Так, пальці не мамині… але було приємно. Богданко заздрив — теж переставив вимиті чашки. Міла похвалила й його, а ввечері ще й тату розповіла, які ми помічники. Він був радий.

Її чужинство ще довго не давало нам розслабитися. Хотілося впустити її в серце, але не виходило. Не мама, і все!

Через рік ми вже забули, як жили без неї. А після одного випадку й зовсім закохалися в Мілу без пам’яті, як наш тато.

…У Богданка в сьомому класі справи йшли погано. Його, тихого й замкнутого, чіплявся хлопець — Васько Ковальчук. Такий самий на зріст, але нагліший. Обрав Богданка за ціль просто тому, що так захотів.

Родина Ковальчука була повною, Васько відчував захист батька, який казав йому: «Ти ж мужик, б’й першим, щоб тебе не почали ламати». Ось і став Богданко зручною мішенню.

Той приходив додому й нічого не розповідав навіть мені, рідній сестрі. Сподівався, що все розладиться саме. Але так не буває — обидчики смілішають від безкарності.

Васько вже відкрито бив Богданка — скільки проходив повз, стільки й штовхав у плече. Я витягла з нього правду, коли побачила синці. Він вважав, що чоловіки не повинні завалювати проблеми на сестер, навіть старших.

І не знали ми, що під дверима стоїть Міла й уважно слухає.

Богданко благав мене мовчати перед татом, інакше стане гірше. А ще — не йти зараз дряпати Васькові пику! Хоча мені страшенно хотілося. Я за брата готова була вбити!

Повідомляти тата теж не хотілося — він би вчепився в батька Ковальчука, а там і до в’язниці недалеко…

Завтра була п’ятниця.

Міла під виглядом походу в магазин провела нас до школи й попросила показати Ковальчука. Я показала. «Нехай знає, козел!»

А далі було видовище.

На уроці української мови Міла чемно зазирнула в клас — з гарною зачіскою, манікюром, лагідним голосом попросила Васю Ковальчука вийти, бо має до нього справу.

Вчителька дозволила, нічого не запідозривши. Хлопець вийшов, подумавши, що вона з організації. Мав отримати квіти для вшанування героїв.

Але Міла схопила його за грудки, відірвала від підлоги й прошипіла:
«Тобі що від мого сина треба?»
«Я-я-якого сина?» — він остовпів.
«Від Богдана Шевченка!»

«НіВін більше ніколи не піднімав очі на мого брата — так і йшов повз, опустивши голову, немов після грому.