Зустріч з болючими спогадами

**Зустріч із присмаком болю**

Нещодавно, повертаючись з крамниці, я несподівано зустріла давню знайому. Багато років ми не бачились — колись ми балакали по-сусідськи, ділилися новинами, а потім життя розвело нас у різні боки. Вона радісно всміхнулась, обняла мене, ніби й не було цих років мовчання. Запропонувала присісти на лавку біля парку — давай, мовляв, поговоримо, згадаємо минуле. Я погодилась. Тоді ще не знала, що ця розмова залишить на душі подряпину.

Ми почали розмовляти. Я розповіла, що вже три роки як одружена. Що у нас з чоловіком двоє чудових дітей, молодшій — всього рік. Зараз я у декреті, насолоджуюся материнством. Ділилася щиро, з теплотою — адже, здавалося, переді мною людина, з якою можна говорити відверто. Але по мірі мого оповідання її обличчя змінювалось: посмішка зсунулася, очі потемнішали, а в погляді з’явилася якась дивна втома, переплетена з дратівливістю.

Спочатку я подумала, що в неї просто поганий настрій. Але потім почула від неї фразу, вимовлену з такою єхидою, що мені стало справді незручно:

— Оце так, народила, а фігура як у дівчинки… аж не віриться…

Сказала це з примушеною посмішкою, але в голосі відчувалася заздрість, майже злість. Я ніяково усміхнулась, хотіла змінити тему, але відчувала, як між нами повисла напруга. Усе, про що я розповідала, викликало в неї якусь тиху злість.

Коли я сказала, що мені пора — старший чекає мене біля школи, вона з недбалою посмішкою кинула наостанок:

— Щастить тобі… І чоловік є, і діточки… Щасливиця, що тут скажеш.

А потім різко встала і пішла. А я залишилася сидіти на тій лавці, ніби мене облили холодною водою. Я знала, що у неї один син. Йому вже давно за тридцять. Ще раніше я чула — у неї з ним купа проблем: не працює, жити сам не хоче, усе на її шиї. Була навіть історія, що потрапив у погану компанію і почав вживати наркотики. Одружуватись не збирається, а в цілому характер у нього важкий, невдалий. Але для неї він завжди був єдиним, коханим, сенсом життя.

Мабуть, саме тому її так поранило те, що в мене склалася родина, є діти, і я, на її погляд, ще й «занадто щасливо виглядаю». Заздрість. Ось що це було. Чиста, гостряча заздрість. Хоча я її не провокувала, не хвалилась. Просто відповідала на питання.

Але тепер я розумію: не всі готові чути чужі щастя. Особливо, коли власне — розбите або не склалося. Адже я не винна, що у неї з сином не вийшло. Я ж не підходила до неї, щоб порівнювати чиїсь долі — це вона підійшла до мене.

Минуло вже кілька днів після тієї зустрічі, а в мені досі важкість на серці. Та розмова була немов льодяник з отрутою — спочатку солодкий, а потім гіркота.

Мабуть, я помилилася в одному — занадто відкрилась. Буває, хочеться поділитися радістю, але забуваєш, що не кожен посміхнений погляд — щирий. Не кожен, хто до тебе привітний, насправді радіє твоїм успіхам.

Тепер я знаю напевно: щастя — як тиха річка. Його не варто виставляти напоказ. Не всім варто розповідати про свої радощі, бо іноді за твоєю усмішкою хтось бачить лише дзеркало свого болю.