Чоловік з далекого краю: історія служби та кохання.

Мій чоловік, що поки ще мій, родом із іншого міста. Дуже давно його відправили до нас на строкову службу. Після дембелю він не повернувся додому, а осів тут. Після армії він почав зустрічатися з дівчиною, з якою познайомився під час служби.

У них не вийшло — розійшлися. Андрій зняв квартиру й продовжив працювати. Додому його кликали — там його мати, два брати й сестра, усі старші, але він не поїхав.
Ми з Андрієм познайомилися сім років тому. У мене — літня мати, я — пізня дитина. І кинути маму я ніяк не могла. Андрій із цим погодився і переїхав до нас. У проханні про реєстрацію мама йому відмовила одразу. Так він і жив без прописки.

Окрім мами, у мене є дитина від першого шлюбу — донька Мар’яна, або Мар’яся, як ми її називаємо. Їй зараз дев’ять років.
Через рік спільного життя ми розписалися. В Андрія тоді були проблеми зі здоров’ям, тому він не працював. Грошей на весілля не було, але ми й не хотіли розкоші.

Поки Андрій сидів вдома, він зробив ремонт у маминій квартирі. Ми з мамою — вона з пенсії, я із зарплати — давали йому гроші на будматеріали, а він усе переклеював і перекладав своїми руками. Змінили шпалери, міжкімнатні двері, переклали плитку на кухні та у санвузлі — у нас він суміщений. Додатково зробили натяжну стелю, але цим займалися професіонали.

Мама з Андрієм ладили, причин для сварок у них не було. Андрій — в одній кімнаті, мама — з онукою ввечері та у вихідні. Я працювала за графіком два через два, але вихідні були рідко — я брала більше змін, щоб прогодувати родину.

Окрім зарплати, у мене був ще один дохід — аліменти. Але ці гроші йшли лише на доньку. Частина — на поточні потреби: одяг, плата за садок, потім школа, форма, підручники й додаткові заняття. Іншу частину я відкладала їй на майбутнє — на навчання чи невелику жилплощадь. Колишній чоловік не жадібничав, тому грошей на квартиру до її повноліття має вистачити.

Треба сказати, що Андрій майже не спілкувався з Мар’яною. Я ніколи не перекладала на нього виховання своєї дитини. У неї є свій тато, який проводить із нею час. Тому на тому, щоб він її прийняв як свою, я не наполягала.

Ось, власне, і вся передісторія. Спільних дітей у нас нема — я не хотіла.

Місяць тому трапилася ситуація. Андрій (півроку тому він влаштувався на роботу) ввечері кудись зібрався. На моє запитання — куди, він відповів:

— Сестра з племінником приїжджають, треба зустріти.

Я подумала, що вони зупиняться у знайомих чи знімуть готель. Уявити, що Андрій привезе їх до нас, я не могла. Але він привіз.

Слідом за чоловіком у квартиру увійшла світловолоса жінка років сорока з хлопцем років вісімнадцяти й сказала:

— Я — Олена, а це — Олег, мій син.

Андрій, ніби так і треба, запросив їх зайти й пішов до машини за валізами.

Я посадила гостей чаювати й покликала чоловіка поговорити.

— Олену кинув чоловік. Їй ніде жити, я запросив її до нас, — поставив мене перед фактом Андрій.

— Чому ти не запитав моєї думки? Це — мамина квартира, треба було й із нею порадитись. До того ж, де вони житимуть?

У Андрія все виявилося просто. У мами — трикімнатна квартира. В одній кімнаті — мама, в іншій — ми з Андрієм, у третій — Мар’яна. Отже, я маю переїхати до мами разом із донькою. У кімнату Мар’яни поселять Олега, а Олена житиме з Андрієм.

Ми посварилися. Чому Олег із матір’ю не можуть жити разом, у кімнаті доньки? Але Андрій стояв на своєму.

Мама не зраділа гостям. Вона чітко дала зрозуміти, що вони у нас — максимум на пару днів. Ще й висказала Андрію свою незгоду: «Треба було питати, чи я вже тут не господиня?» Андрій почав обурюватися:

— Та я з вашого халупняка цукерню зробив! Будете вилазити — піду до суду, щоб мені частку виділили!

Мама була в шоці, у неї навіть піднявся тиск. Я почала сперечатися з чоловіком, але він наполіг, погрожуючи рознеМама викликала поліцію, але Андрій встиг виламати двері та знищити частину ремонту, перш ніж його забрали, і тепер я нарешті можу почати нове життя без його брехні.