Диван мрійників

Диван «Мрія»

Микола та Оленка зустрічалися вже два роки. Оленка залишалася ночувати в Миколи, коли його мама їздила на дачу або до подруги у Львів. Вони чекали та цінували ці короткі моменти. Але літо минуло. Вересень ще тішив теплим сонцем, але незабаром почнуться дощі. Мама перестала на всі вихідні їздити за місто. Тепер залишалося чекати, поки вона відвідає подругу у Львові. Але це траплялося нечасто.

Закохані засумували.

— Миколо, ти мене більше не любиш? Не хочеш бути зі мною у радості й у горі? — тонко натякнула Оленка, що вже час подумати про весілля.

Вони стояли біля її будинку, і вже півгодини не могли розлучитися.

— Звідки ти це взяла? — Микола відсторонився та подивився Оленці в очі. — Я б зараз же повів тебе до ЗАГСу, але де ми житимемо? Знімати квартиру я поки не можу, тобі ще рік вчитися. Хіба що ти погодишся жити в мене, з моєю мамою. А з твоїми батьками — також не варіант, у тебе ж маленька квартира. Давай трохи почекаємо. Ось закінчиш інститут…

— Але я не можу більше так розлучатися з тобою кожен день, чекати, поки твоя мама кудись поїде. Батьки питають, чому ти не робиш мені.