Капризи зимового ранку: несподіваний старт холодного сезону.

Перший зимовий день розпочався не найкращим чином. Маріанні мусило йти на роботу, а за вікном панувала жахлива погода. Сніг змішувався з дощем, температура впала до нуля — ні тепла, ні холоду. Тож легенька курточка не підходила, довелося витягнути пуховик і теплі чоботи.

Робочий день був першим після довгої перерви. Влітку вона була така щаслива зі своїм Богданчиком, що бездумно звільнилася з роботи за його порадою. Коханий придбав путівки на Азовське море, а начальник не хотів її відпускати. Тож вона написала заяву за власним бажанням…

Тоді небо здавалося вкритим діамантами. Маріанна була певна, що на морському узбережжі її чекає пропозиція руки та серця. І навіщо тоді працювати? Богдан забезпечить їх обох так, що її заробіток буде лише дрібницею.

Вона мріяла про весілля, дитинку і життя у розкішній хаті Богдана. Як же тепер вона лаяла себе за легковажність!

Жодної пропозиції він їй на курорті не зробив. Водив по ресторанах, подарував кілька чудових ночей і відвіз назад. Правда, відразу не кинув — ще півроку вселяв у неї надію, що їхні стосунки матимуть логічний фінал. Але тиждень тому Маріанна не витримала і спитала:

— Які в тебе плани на життя, Богдане?

— Так собі, Маріанно, — зітхнув він. — Маю намір повернути колишню дружину. У нас з батьком спільний бізнес, а він захворів. Каже, все залишить моєму синові, а дружина керуватиме до його повноліття. Але якщо я відновлю сім’ю — все перейде мені. Ось такі жорсткі умови. Вибач, кохана…

Далі пішли нудні розмови про кохання та жалюгідне розставання. Який він нещасний, безсилий, безправний…

Маріанна накинула його останній подарунок — шубку, стиснула:

— Прощавай!

І зникла з його життя. Ні, Богдана їй не шкода, а ось часу — дуже.

Змушена була пережити це «горе» і повернутися на стару роботу, благати директора взяти її назад. Обмінявшись кількома фразами з колегами, вона сіла під кабінетом начальника. Там йшла ранкова нарада. За дверима лунав сердитий голос директора — мабуть, когось лаяв за помилки.

Коли всі розійшлися, Маріанна несміливо зайшла в кабінет, привіталася з променистою усмішкою. Виклала своє прохання, пояснивши просто: не можу без роботи, а особисте життя не склалося.

Шеф, що, здавалося, досі до неї не байдужий (але щасливо одружений), глянув співчутливо і сказав:

— Нікого б не взяв назад, але вас візьму. Тільки не на колишню посаду — вона зайнята. Хочете бути моєю секретаркою? Наталка з першого грудня йде у декрет. Але дисципліна! І жодних позапланових відпусток!

Довелося погодитися. І ось перший робочий день. Спідниця-олівець, біла блузка, стриманий макіяж. Черевики взяла з собою, щоб перевзутися в офісі.

Маріанна поспішала на зупинку, коли прийшов SMS:

**«Приходьте раніше. Екстрена нарада.»**

Вона глянула на годинник — раніше не виходило. Треба викликати таксі. Зупинилася, щоб набрати номер, як раптом на неї налетів хлопець на скейтборді! І це в таку погоду!

Вони обидва опинилися на асфальті. Пуховик у бруді, колготки порвані, телефон відлетів на дорогу. Але це дрібниці — хлопець схоже, приземлився невдало, бо міцно тримався за ногу.

Хтось підніс їй телефон. Приїхала швидка.

— Хто поїде з хлопчиком? — спитав лікар.

Оточуючі раптом почали розходитися, опустивши голови.

Довелося їхати Маріанні. Вона підібрала скейт, його шкільний рюкзак з відірваною лямкою і сіла в машину.

У лікарні, поки хлопця оглядали, її телефон ожив. П’ять пропущених дзвінків від шефа. Вона подзвонила — не взяв. За кілька хвилин прийшов новий SMS:

**«Не хвилюйтеся. Я передумав. Успіхів у пошуках роботи.»**

Сльози навернулися, але вона стрималася. Ще чого! Секретарську посаду вона й так знайде.

Не встигла додумати, як хлопця вивели з кабінету.

— Не хвилюйтеся, матусю. Перелом невеликий. Але як можна було дозволити дитині кататися в таку погоду?

— Я не його мама, і ми поспішаємо. Дякую за допомогу, — відповіла Маріанна.

Йому було років чотирнадцять.

— Ну, як ти? Де живеш? — запитала вона.

Він назвав адресу, і вона викликала таксі. Тим часом хлопець подзвонив бабусі:

— Бабусю, не хвилюйся… Просто впав на скейті. Зараз приїду.

З телефону долинали зойки, але під’їхало таксі. Вони вмостилися, і вона відвезла його додому.

Хлопця звали Захаром. Одягнений він був пристойно — явно не з бідної родини. Тільки чому дзвонив бабусі, а не батькам?

— Тато у відрядженні, — пояснив він. — Я з бабусею.

Біля будинку їх вже чекала схвильована жінка. Маріанна коротко розповіла, що сталося, і бабуся запросила її на чай.

Будинок був затишний, охайний. Маріанна з задоволенням обхопила чашку теплиІ так, посеред зими, у маленькому українському містечку, почалася нова історія — не про загублені мрії, а про знайдену несподівану радість, коли Маріанна, Захар і його бабуся сиділи за столом, сміялися, а за вікном мирно падав сніг.