Коханець на горизонті

**Щоденниковий запис**

Після вечері Соломія закуталася в пледик, влаштувалася на дивані з книгою. Лише поринула в історію героїні, як у кімнату увійшла мати з дзижчачим телефоном. На екрані – усміхнена Софійка Білич.

Неохоче відклала книжку, відповіла, кинувши матері вимовляльний погляд. Та, зрозумівши, що заважає, вийшла, але Соломія була впевнена – мати тепер стоїть за дверима й підслуховує.

З Софійкою пʼять хвилин балакали про ніщо. Потім подруга запросила на святкування дня народження в суботу на дачу.

«Але ж у тебе це було місяць тому?» — здивувалася Соломія.

«Та що різниця? Можна святкувати щодня! Це ж лише привід зустрітися.»

«А просто так не можна?»

«Ні, має бути інтрига! До нас їде друг мого Олежка з Німеччини. Він зараз нарасхват і може відмовитися… Але день народження – справа серйозна. Оленка, ну, моя подруга, памʼятаєш? Так пищить із задоволення! Він там то режисер, то ще щось – неважливо. З кіно світом повʼязаний. А Оленка мріє зніматися. Причепилася, як репʼях – замучила вже!»

«А я тобі навіщо?»

«Як – навіщо? Це ж день народження!» Софійка вже дратувалася.

«Масовка?» — здогадалася Соломія. — «І чого на дачу? Ще ж сніг.»

«Ну, щоб не втік!» — зареготалася подруга вдоволено. — «Їдеш? Шашлики, веселощі. В нас там ялинка ще стоїть – після Нового року не забрали. Зрештою, ну будь ласка, заради мене!» — і Соломія вже уявила, як та надула губи.

«Добре…» — зітхнула вона.

Погодилася лише тому, що до суботи ще чотири дні – будь-що могло статися. Захворіє, наприклад, чи подруга, і все скасується.

Тільки відклала телефон – у кімнату ввійшла мати.

«Куди вона тебе запрошувала?»

«Мамо, ти ж чула!» — усміхнулася Соломія.

Мати й бровою не повела.

«Їдь. Ти ж вічно вдома сидиш. Скоро тридцять, а ти незаміжня. Хоч би онуків діждатися…»

«Мамо, наречені не проліски, на дачах не ростуть! — пожартувала вона. — Мені ще всього двадцять вісім, цілих два роки до тридцяти! А діти мають народжуватися з кохання, а не тому, що тобі онуки треба…»

Мати стиснула губи, махнула рукою, але через хвилину повернулася.

«Книжки, книжки! Чужим життям живеш, а своє минає. Від читання заміж не вийдеш.»

«Ти ж чула – я ж їду! Привезу тобі онуків звідти…» — знову пожартувала вона.

Мати скривилася.

«Пробач…» — Соломія встала й обняла її.

У пʼятницю знову подзвонила Софійка, нагадала про поїздку, сказала одягатися гарно – «щоб перед іноземцем сорому не зазнати». Зустрічатимуть біля дому о сьомій.

«Чого так рано?» — обурилася Соломія.

«Дорога довга, дачу протопити треба, приготувати… До вечора встигнути б.»

О шостій ранку задзвонив будильник. Вона забула, навіщо його встановила. Увійшла мати – сніданок готовий.

Соломія згадала про дачу, зітхнула. Прощавай, спокійний вихідний.

Поплелася до ванни. Вийшла – біля підʼїзду вже стояв авто Олежка. Сіла на заднє сидіння, похмуро привіталася.

«Не нудись. Поспи по дорозі!» — дозволила Софійка.

Та весь шлях торохтіла. «Як він із нею живе?» — подумала Соломія та й справді заснула.

На дачі було тихо й біло. Сніг лежав неторканий, лише на дорозі темніли сліди коліс. Значить, будуть не самі.

У хаті справді стояла ялинка. На мить здалося, ніби повернулися у Новий рік. Олежко розпалював піч – запахло деревом, смолою, дитинством.

Ще дрова не розгорілися, як підʼїхали інші гості. Соломія з Софійкою дивилися у вікно: з одного авто вийшли знайомі й Оленка, з іншого – високий незнайомець у окулярах.

«Це він – режисер? Не дуже схоже…»

«А ти багато режисерів бачила?»

Оленка скакала, як молода козачка, провалювалася в сніг і реготала.

«Годі витріщатися!» — сказала Софійка й пішла відчиняти двері.

Соломія пішла на кухню, діставати продукти.

«Твій друг – справді режисер?» — запитала вона в Олежка.

Не встиг відповісти – у хаті вдарив гамір. Оленка кинулася до ялинки, ледве не звалила її. Кілька іграбок розбилося.

Під шум Соломія схопила куртку, вискочила надвір. Вже стемніло. Підвела обличчя – небо було в зірках.

«Гарно, правда?» — почула вона за спиною.

Це був він.

«Давно не бачив такого неба.»

«У Німеччині його нема?»

«Є. Проте не було часу дивитися. А тут – ближче.»

«Скучив за Україною?»

«Спочатку хотів повернутися… Потім звик.»

«А над чим зараз працюєте? Який фільм знімаєте?»

«О, ви де!» — у дверях зʼявився Олежко.

«Зараз йдемо…» — відповів за обох незнайомець.

Коли ОлежСоломія глянула на Павла, і раптом зрозуміла – іноді щастя приходить саме тоді, коли його вже не чекаєш.