Коли нашій доньці виповнився місяць, до нас приїхала бабуся, побачити правнучку.

На місяць нашій донечці приїхала – здолавши три тисячі кілометрів – моя бабуся, аби поглянути на правнучку. Одного разу вдень дитина щось дуже розкричалася, годували, заколисували – та все марно. І тут на сцену вийшов справжній майстер. Бабуся взяла дитинку міцніше і почала заколисувати, рухаючи вгору-вниз, енергійно, і співати пісню, ту саму, яку я з дитинства пам’ятаю, її власного творіння, а може, ще і її матусі: «Ти моя ріднесенька, ти моя лапулечка, а бай-бай, а бай-бай, мою дитиночку качай» – і так багато разів з варіаціями. Кожен звук, кожну інтонацію пам’ятаю і досі. Ми на той час уже, звісно, перетомилися від нічних прокидань і всієї звичайної метушні з немовлям, спати хотілося постійно. І ось донька почала затихати – дай, думаю, і я поки приляжу, хоч трохи подрімати. А бабуся все співає. Через п’ять хвилин прийшов чоловік, теж поруч ліг і миттєво заснув. Потім з’явився син, йому було майже десять, і взагалі-то він вдень ніколи не спав. Але тут він рішуче влігся між нами – і затих. Спротивлятися цьому «а бай-бай, а бай-бай…» було неможливо. Всі спали до вечора, виспалися по самі вінця. Це один з найщасливіших моїх спогадів, як ми спимо всі разом, а над нами бабусин голос, якому так солодко віддаватися у владу, довіритися повністю і кожною клітиною відчувати спокій та захищеність.