Мама, яка мріяла про любов і підтримку для своєї родини.

Соломія Іванівна знала, що ніколи не буде злою свекрухою. Вона була доброю, чуйною жінкою й виховувала сина, розуміючи – колись у нього буде власна родина. Її син Тарас нічого їй не винен.

Тому, коли Тарас привів до хати наречену – лагідну й чемну дівчину Оксану, Соломія Іванівна прийняла її щиро.

Та й Оксана намагалася сподобатися майбутній свекрусі. Хвалила страви, захоплювалася затишком у квартирі, сипала компліментами. Соломія Іванівна була впевнена – між ними не буде суперечок.

Оксана й Тарас вирішили жити разом. Син несміливо закинув про спільне проживання з матір’ю, але Соломії Іванівні це не сподобалося.

— Я вас, звісно, не вижену. Але, сину, це не найкраща думка. Молоді й батьки мають жити окремо. У кожного свій розпорядок, свої звички. До того ж дві господині в одній хаті – завжди біда.

Тарас слухав, але платити за оренду самому йому було важко. Тоді Соломія Іванівна запропонувала —

— Я допоможу. Спочатку сплачуватиму третину, а згодом ви встанете на ноги.

Син із задоволенням погодився. А Соломія Іванівна була готова віддавати ці гроші — це була плата за спокій і гарні стосунки.

Вона добре пам’ятала, як перші три роки шлюбу вони з чоловіком жили з його батьками. Немов у пекельному сні. Хоч її свекруха була вдалою жінкою, постійні суперечки, образи, непорозуміння відбивалися на всіх. А ще їжа — свекруха готувала те, що Соломія Іванівна ледве ковтала. Але доводилося їсти, аби не ображати. І свекрусі було важко.

Тарас і Оксана зняли квартиру неподалік. Соломія Іванівна була рада. Жити разом вона не хотіла, а бачити сина — так.

Оксана працювала у дитсадку за копійки. Тарас теж не намагався розвиватися — його влаштовував завод.

Щойно молоді переїхали, Соломія Іванівна запропонувала допомогти з прибиранням.

— Ой, дякую вам! — вигукнула Оксана. — Така брудна хата — не знаю, з чого почати.

Жінка взяла ганчір’я, миючі засоби й пішла на допомогу.

Соломія Іванівна лише зітхала, спостерігаючи, як Оксана миє підлогу. Видно було — вона до цього не звикла. Фактично, усе зробила свекруха. Оксана розсипалася в подяках, обіцяла вчитися, але Соломія Іванівна була так вимотана, що ледве чула.

Наступного дня Тарас зателефонував:

— Мамо, прийдемо у вихідні — посидимо разом?

— Приходьте, — відповіла вона.

Звісно, довелося готувати. Але посидіти разом їй і справді хотілося — цікаво було, як вони влаштувалися.

Та коли вони прийшли, настрій у Соломії Іванівни впав. Вона півдня витратила на страви, а вони прийшли з порожніми руками.

Не те щоб їй щось було треба. Але хоч печиво.

Проте син і його дівчина навіть не задумалися. Соломія Іванівна вирішила — у них немає грошей.

— Мамо, можна заберемо залишки? — спитав Тарас після вечері.

Вона зітхнула. Їй теж іноді не хотілося готувати, але для сина нічого не шкода.

— Берите.

Було неприємно, але вона старалася не зациклюватися.

Соломія Іванівна працювала вдома. До офісу виїжджала рідко, що їй дуже підходило.

Коли наступного тижня Тарас зателефонував, вона не очікувала такого:

— Мамо, можна я на обід заїду? Економити треба, а до їдальні не хочеться.

Вона розгубилася. Нічого не готувала. Але ж не відмовить синові.

— Приїжджай, — сказала вона й поспішно пішла до кухні.

Вона думала, що це разове, але Тарас зачастив. Продукти зникали, вона постійно відволікалася від роботи.

Мовчала. Як можна відмовити синові в їжі? Та якось запитала — чому він не бере їжу з дому.

— Так Оксана не дуже готує. До речі, може, вихідними завітаємо на вечерю? У тебе так смачно!

— Я зайнята, — брехливо відповіла Соломія Іванівна.

— Шкода.

Треба було щось робити. Але вона не могла сказати прямо — боялася здатися жадібною.

Так минуло три тижні. Тарас став постійним гостем, а потім і Оксана почала приходити. Соломія Іванівна мирилася з роллю кухарки.

Але потім вони зовсім розгулялися.

Тарас подзвонив і сказав:

— У Оксани скоро день народження. Запрошуємо тебе!

— Дякую. Але я вам тільки заважатиму.

— Ні, ми хочемо тебе бачити! — промовив він тепло.

Соломія Іванівна розтанула. Але далі було гірше.

— Мамо, можеш прийти вранці? Допоможеш прибрати й приготувати.

— Вона сама не впорається? — похолола жінка.

— Та ні, — сміявся син. — Ти ж знаєш, як вона готує. Можеш навіть вдома зробити й принести. А ще — прибирання. Я вранці на роботі.

— А продукти? — спитала вона, у шоці.

— Ну, купиш те, що треба. Ми ж не знаємо, що ти варитимеш. І ще — накриєш на стіл? Оксана піде до перукарні.

Соломія Іванівна закипіла. НВона стиснула слухавку, відчуваючи, як гіркота розливається в грудях, і рішуче сказала: “Ні, сину, твій день народження – твої клопоти, я не буду брати на себе твої обов’язки”.