Моя історія: від народження в 1969 до смерті у 2010 році.

Я — Брусилов Тарас Олексійович, народився в 1969 році, а пішов з життя у 2010-му. Усі мої 41 рік і два місяці поділяються на вісім місяців життя та тридцять дев’ять з половиною років існування в тілі — доки я не дізнався про свій рак. Тепер, вже будучи мертвим, хочу попередити тих, хто це прочитає, щоб вони не промарнували своє життя безглуздо, як я.

Народився я далекого 1969-го року. Жив “як всі”. Це жахливий вираз, котрим описують життя без сенсу. Я був таким, як більшість моїх знайомих. Відслужив в армії, закінчив будівельний інститут, одружився і у дев’яності зайнявся бізнесом. Мріяв про свій дім. Я вмів проектувати і розбирався в цьому. Спочатку організував невелику фірму з продажу будматеріалів, потім розширив справу до солідної будівельної компанії.

Поки займався бізнесом, у нас з дружиною народилася донька Софійка. Дружина не працювала, піклувалася про родину. Чи знаєте ви, як пахне мале дитя? Кажуть, що цей запах особливий та неповторний. Я так і не відчув цього аромату. Зрідка брав дитину на руки, щоб покласти в коляску та податися в парк на прогулянку. Там я все прикидав кошториси, думав, що вигідніше купити і продати. Так і не помітив, як дочка навчилася ходити, як сказала перше слово, як читати й писати вчилася. Я вже був зайнятий будівництвом будинку за власним проектом. На ділянці планував облаштувати чудовий парк з лавками, садом каменів, фонтаном і плодовими деревами. Хотів, щоб із сім’єю гуляти, насолоджуючись співом пташок. Це були лише мрії, бо я помер.

У час заливки фундаменту для будинку донька пішла в перший клас. Не зміг її провести до школи, бо мав важливу зустріч з підрядниками. Коли споруджували стіни, донька по кілька разів просила допомогти з уроками. Цілував її в голівку, але відправляв до мами, бо заняття були важливішими.

З дружиною теж рідко спілкувався, бо робота була на першому місці. Її прохання прогулятися я відкидав за підставками. Вона перестала наполягати. Навіть під час відпусток не відривався від комп’ютера, перевіряв кошториси, проводив онлайн-наради, готувався до тієї щасливої ​​життя, яке я ніколи не дожив до кінця. Я жив ніби уві сні, лише уявляючи, як можу жити.

Прокинувся лише тоді, коли зламав руку в саду, не доклавши великих зусиль. Гіпс наклали, але перелом був дивним. Обстеження виявило, що це метастази від печінки. Аналізи показали, що вони поширилися по всьому організму, операція була неможлива. Всі лікарі погоджувалися — я скоро помру, але розходилися у термінах. Спочатку не повірив їм, відчай охопив мене так, що був би готовий подякувати кульмінацією за постріл. Але потім мирився з тим, що відходжу з цього світу. Саме тоді нарешті прокинувся…

З подивом став дивитися на світ, помітивши, скільки життя кипить довкола. Вразив зимовий малюнок на вікні. Довго не міг відірватися від візерунку. Насипавши на підвіконня соняшникового насіння, побачив синичок — можливо, вперше в житті. Вони підлітали, хапали зерня та відлітали, щоб розлузати його на найближчій гілці. Інакше, ніж галасливі горобці. Залишалося мало часу, і я почав жадібно жити.

Я взяв дружину за руку і пішов з нею на прогулянку. Боже мій! Яке це неймовірне відчуття, коли тримаєш руку коханого, і більше нічого не треба. Дочка… Зайшов до неї у кімнату і вперше обійняв. Раніше теж обіймав, але не відчував цього. А тепер відчув її кохання. Її серце було сповнене любов’ю і вірністю. Я міцно обійняв Софійку за худеньку талію, поклав голову на плечі й розплакався так, як мала дитина. Не пам’ятаю, скільки це тривало, але вона стояла неподвижно, міцно тримаючи мене в обіймах.

Почав відкриватися новий світ. Осінь дарувала своїми ароматами. Листя пахнуло теплим літом. Зачаровували ранкові краплі роси, які відображали перші промені сонця. Зграї птахів сідали на спустошені осінні дерева, обговорюючи щось загадкове мовою, незрозумілою для мене. Я відчував, що вони, як і я, бояться відлітати, але це зробити доведеться.

Остання подорож на море з сім’єю була в середині жовтня. Дивно, але я, котрий їздив на море по кілька разів на рік, вперше помітив, що воно пахне. Романтичний запах червоних вітрил. Здавалося, що сліди на піску залишили кроки Ассоль, слухаючи музику хвиль та мріючи про кохання. Нагадало щось далеке, дитяче: батьків, радянську базу відпочинку, запах варених креветок. Все це здавалося не моїм, а чиїмось іншим.

Пригадав забутий епізод дитинства. Допоміг сусідці з п’ятого поверху спуститися на лавочку під будинком. Ліфта не було, і ноги в неї боліли. Вона рідко виходила. Допоміг їй сісти, і вона сказала: «Яке щастя, як добре-то, яка благодать». Добре? Ззовні мокро, грязюка, холодно — що тут хорошого? Я здивувався, але нічого не сказав. А тепер думаю — яке це насправді щастя, яка благодать! Як добре, коли відчуваєш на обличчі дощові краплини та сльози, що повільно течуть з очей, які згасають…

Раніше не молився. Під час вінчання священик сказав, що треба читати «Отче наш» вдома. Я читав машинально і йшов спати. Тепер зрозумів сенс цього слова. Батько… люблячий, Якого я не знав, але тепер знайшов. Странне відчуття страху смерті і нових зароджуваних відносин з Богом, основаних на любові. Лише надія на Нього, Батька, поруч мене, рятувала від відчаю, знання, що Він чує, розуміє, любить. Це давало сили володіти собою.

Виникла потужна потреба в молитві. Не молитися вже не міг. Молитва і життя стали одним. Все радикально переосмислилося. Те, що було важливим, зробилося дрібним. Тепло друзів, любов родини, цінність кожної миті — це стало найважливішим.

Яка різниця, як одягнутий, яка машина чи скільки грошей? Важливо любити, жити, чинити добро, рости духовно. Це радість буття.

Господи Боже мій! Тільки зараз, на порозі смерті, усвідомив, що моїм справжнім покликанням, як і кожного з нас, було БУТИ, а не МАТИ. Я мав давати приклад, яким слід бути чоловіком, батьком, другом, просто небайдужим перехожим на життєвій дорозі. Моє існування до хвороби було карнавалом, де я змінював маски. Я плавав по поверхні життя, тоді як усе важливе було в глибині. Захворівши, страждаючи, здавалось, що з болем виходить щось погане і непривабливе.

Все добро від Бога і людей викликало вдячність. Кожному доброму жесту, усмішці, руху серця відповідав обіймами і сльозами любові. Люди здавалися добрими, і це дивувало. Хотілося милувати, прощати, дякувати, бажати душі порятунку.

Коли медсестра заходила, поправляла подушку — не міг подякувати словами, але серце плакало від вдячності.

Я не міг дякувати усім на моїй могилі, але кожного обійняв серцем і сказав “ДЯКУЮ”. Хочу, щоб ви знали, що усіх вас сильно люблю. Зрозумів, що таке життя лише в кінці. Дякую Богу за можливість, бо її могло б і не бути. Зрозумів, що таке щастя. Його не зловити і не посадити в баночку. Він, як метелик, там загине.

Щастя — у поточному моменті, воно невловиме, це радість. Це постійне внутрішнє блаженство.

Щастя — це Бог, якого я знайшов в кінці шляху і впав у Його відкриті обійми”.