Можливість помилитися.

Коли Олеся випадково дізналася про батькову коханку, світ став химерним як сни. Він прогулював школу, щоб супроводжувати подругу Мар’яну до татуювальниці, і заскочив додому переодягнутися зі шкільної форми. Натягуючи джинси, вона завмерла, коли двері відчинилися ключем. Спочатку думалося про грабіжників, але голос був батьківським — Дмитро щось говорив. Олеся помилялася: то був не телефон, а голосове повідомлення. Через хвилину донісся жіночий голос: “Любий, дуже скучила… спекла твої улюблені пиріжечки з вишнею! Поспішай, поки теплі!” Голос впізналася пізніше — це була тітка Катерина, сестра маминої подруги Софії. Колись Олеся її любила за щирість та сучасну музику. Лише тепер сенс слів досягнув дівчини: у батька коханка.

Ключ знов повернувся у замку, квартира занурилася у тишу. Олеся спустилася на ліжко. Що робити? Розповісти мамі? Як дивитися тепер у вічі батькові чи тітці Катерині? Не маючи відповіді, побігла до Мар’яни, що слала п’ять повідомлень. Але радість затьмарило тягар знання. “Олесю! Чого насупилася? Хочеш тату? Підроблю маминий підпис!” — Мар’яна тягнула її за руку. Як добре було б поділитися, але таємниця заважала. Олеся зіграла, ніби справді бажає татуювання.

Два тижні знання гризло її: гірка їжа уроків, мовчанка з Софією, грубість Дмитру. Підступність виявилася одного разу, коли мама лаяла за двійку з хімії. Скандал перервав спробу зізнатися. Ввечері Софія принесла улюблений шоколадний французький крем: “Перепрошую, рибко, накричала. Знаю, це непедагогічно… дуже хвилююсь через твої іспити”. “Та ну, мам, здам! Цей крем — мені?” Олеся забрала солодке, поцілувала маму в щіку і дала обітницю: ніколи не завдавати їй такого болю. Якщо сварка лякала, що буде з новиною про батька? Треба зберегти таємницю.

Олеся мимоволі стала співучасницею: прикривала батькові робочі затримки, нагадувала про свята чи мамині прохання, гучно розважала Софію, коли йому дзвонили. Водночас груби вітчимові та ледве стримувала палаючу злість зсередини.

Потім ніби настало затишшя: Дмитро повертався вчасно, Олеся здала іспити й перейшла до десятого класу. Історія танула як страшний сон. Знайомий із Назаром, який грав на гітарі й навчався на юриста, зачаровував її починанням любові. Пізно повернувшись додому одного вечора після прогулянки до фонтана, Олеся несміливо прокралася у свою кімнату. “Наче пронесло…” — підкректала вона. “Олесю?” — не пронесло. У кімнату зазирнула Софія. “Запізнилася?” Олеся чекала шторму, але мама дивилася крізь неї. “Вибач, затрималися з подругами. Мам, ти у порядку?” Навіть під світлом лампи видно було червоні від сліз очі. “Все гаразд… Ти з батьком нічого не купували в ювелірному? Я побавила чек на сережки…” Якесь передчуття попередило: не квапитися. “В ювелірному?” “Так, здається…” “Ах, так! Забула сказати — просила в батька грошей на подарунок Мар’яні. Вона проколола вушка, я й купила… Занадто дорого?” Софіїне обличчя розігнало хмари. “Ну що ти! Як добре, що пам’ятаєш про важливі дати — вся у батька!” Брехати матері було так болюче, що Олеся вирішила — кіне
Вона йшла вулицею, коли побачила, як вітер відриває кленове листя від гілок, а воно, кружляючи, складалось у слова кохання, які вона вже ніколи не зможе прочитати, наче сама природа сміялась з її татуювання.