Не підведи мене

Отець у Соломії був дуже суворим. Навіть мати його боялася, зайвого слова поперек не промовить. А от із чужими дітьми він поводився інакше — усміхався, говорив ласкаво. А на них із матір’ю лише кричав. І Соломія довго не могла зрозуміти, чому батько не любить її. Розгадку вона дізнала лише у старших класах.

У школі дівчина старанно вчилася, щоб батько не лаяв її зайвий раз, щоб його вдовольнити. Ще з шостого класу мріяла вона набрати високі бали на ЗНО та вступити до одного з університетів у Львові.

Коли до хати заходили родичі чи знайомі батьків, вони вважали за обов’язок похвалити красуню-розумницю й запитати, ким вона хоче стати, куди планує вступати.

Соломія боязко дивилася на батька й відповідала, що ще не вирішила. Про свої мрії вона мовчала.

— Одинадцять років просиділа за партою — і досить. Не збираюся її до пенсії годувати. Здорова виросла — нехай іде працювати. Усі хочуть бути вченими, начальниками, а хто ж робитиме справжню справу? — грубо відповідав за доньку батько.

— Та годі тобі, Павле! — заступалася мати. — Соломія розумна дівчина, учиться на самі п’ятірки. З такими оцінками — за прилавком стояти й ковбасою торгувати? Зараз без освіти нікуди. Хороша робота — і нареченого кращого знайдеш.

Та батько й слухати не хотів.

— Не неси дурниць, — бурчав він, кидаючи на дружину грізний погляд. — Навіщо дівці університет? Щоб борщ варити й підлогу мити, освіта не потрібна. Народить і без диплому. Від розуму лише клопіт. Ось тобі, наприклад, що твоя освіта дала?

Мати стискалася під його поглядом, а батько продовжував лаятися. Гості ніяковіли, не сміли суперечити голові родини й мовчали.

Тому й Соломія мовчала, нікому не розповідала про свої мрії. Але коли склала ЗНО і отримала високі бали, вирішила оголосити, що їде до Львова. Вона вже доросла, самостійна, може приймати рішення. Ніщо її тут не тримає, і сидіти на шиї в батька вона не збирається. Вона ще доведе йому, чого варта. І зовсім його не боїться. Так думала Соломія, рішуче йдучи додому, притискаючи до грудей атестат із золотою медаллю.

Побачивши похмуре обличчя батька, її рішучість зникла. Але вона все ж сказала, що хоче вступати до Львова.

— Нікуди не поїдеш, зрозуміла? Я тебе годував, одягав, тепер ти мусиш нам із матір’ю допомагати, бути опорою на старість. Не тобі там робити. Ось вигадала! Знаю я цю вашу науку. — Батько зненавистБатько глянув на неї зневажливо, але вперше не сказав нічого, і Соломія зрозуміла — вона нарешті вільна.