Невиправдане прощення

Слишком пізно для прощення

Марічка Семенівна стояла біля вікна й дивилася, як двірник змітає останні жовте листя. Жовтень цього року видався дощовий, і листки прилипали до мокрого асфальту, немов не хотіли розлучатися із землею. У руках у неї була зім’ята записка, яку годину тому принесла сусідка.

— Марійко, до тебе якась жінка приходила, — сказала Ганна Дмитрівна, подаючи шматочок паперу. — Каже, дуже треба передати. Сама не дочекалася, кудись побігла.

На записку корявим почерком було виведено: «Мама тебе чекає. Приїжджай швидше. Дуже погано. Оля».

Марічка Семенівна одразу впізнала почерк. Оленка, її молодша сестра, завжди писала, як курка лапою. У школі вчителі постійно її за це лаяли, а вона лише знизувала плечима й казала, що не збирається ставати письменницею.

— Що трапилося, Марійко? Ти ж біла як крейда, — занепокоїлася сусідка.

— Нічого особливого, — сухо відповіла Марічка Семенівна і зачинила двері.

Тепер вона стояла з цією запискою й не знала, що робити. Мати… Скільки років минуло з їхньої останньої зустрічі? Вісім? Десять? Після тієї жахливої сварки вони не розмовляли, не бачилися. Марічка Семенівна навіть заборонила Олі згадувати про себе, коли та приїжджала до матері.

— Нехай думає, що в неї лише одна донька, — говорила вона тоді. — Якщо так, то так і має бути.

А почалося все з дрібниці. Мати хотіла продати хату в селі, ту саму, де вони з Олею зростали, де минуло їхнє дитинство. Хата дісталася їм від бабусі, і кожна сестра мала право на половину. Але Марічка Семенівна була категорично проти продажу.

— Мамо, ти розумієш, що робиш? — кричала вона тоді на кухні у маленькій хаті. — Це ж наша історія! Там тато грядки копав, там ми з Олею у хованки грали!

— Марійко, не гарячися, — втомлено відповідала мати. — Хата розвалюється, дах тече. На ремонт грошей немає, а податки платити треба. Краще продати, поки ще хтось дасть хоч щось.

— А мені байдуже на гроші! — Марічка Семенівна била кулаком у стіл. — Продаси хату — для мене ти помреш!

Мати тоді дивилася на неї довго, сумно, потім тихо промовила:

— Ну що ж, Марійко. Твоє право.

І продала. Без Марічкиного дозволу, оформивши все через Оленку. Гроші віддала молодшій доньці зі словами:

— Нехай на квартиру копить. А то все в оренді микається.

Марічка Семенівна дізналася про це випадково, зустрівши у автобусі сусідку із села.

— Ой, Марійко, а хату вашу вже знесли, — радісно повідомила тітка Параска. — Нові господарі ділянку під картоплю переорали. Кажуть, дачу будуватимуть.

Того вечора Марічка Семенівна приїхала до матері й висказала все, що думала. Слова були жорстокі, непрощені. Мати сиділа й плакала, а донька кричала і кричала, виливаючи весь накопичений біль.

— Ти зрадила мене! Зрадила пам’ять тата! — ридала Марічка Семенівна. — Заради грошей! Заради цієї своєї Олі, яка тільки й уміє, що клянчити!

— Марійко, зупинись, — шепотіла мати. — Благаю тебе…

— Не хочу тебе більше знати! Чуєш? Для мене тебе більше немає!

І пішла, грюкнувши дверима так, що задрижали шибки у вікнах.

Потім були місяці мовчання. Оленка намагалася мирити, дзвонила, приїжджала, умовляла.

— Марійко, ну скільки можна? Мама плаче щоКоли мати померла, Марічка Семенівна зрозуміла, що пробачити можна все — крім власної гордині, яка забрала у неї останні роки з тим, хто був найдорожчим.