Ранкові дзвінки, що нагадали про щось особливе

Сьогодні в неї день народження. Зранку всі дзвонили, заважаючи збиратися на роботу, але серце теплішало від уваги…

Донька Соломія привітала й нагадала: після роботи треба зайти до них, приготувати обід, допомогти онукові з уроками, погодувати. Потім забігти до свекрухи зі свекром, віднести продукти з дороги. А вже потім — додому, де чекає чоловік з вечерею. Ну, а тоді, може, встигне розслабитися з келихом вина під телевізор. Якщо сили залишаться. А якщо ні — то й нічого. Звикла…

Головне — встигнути для всіх. Щоб усі були ситі й задоволені. Хіба їй потрібні інші подарунки? Усі щасливі? От і вона теж…

Два коти, старий Грицько та молодий Микитка, спостерігали за господинею.
— Нам із нею пощастило, — муркотів Микитка. — Хто б так доглядав?
Грицько насупився:
— А хто подбає про неї? Їй же лише сорок п’ять! А виглядає на всі шістдесят у цьому поношеному светрі. І навіть сьогодні ніхто не звільнить її від клопіт.

— Дивні твої думки, — здивувався Микитка.
— Вона підібрала мене крихітним у смітнику, — продовжив Грицько. — Годувала з пляшечки. І я бачив, як вона з веселої дівчини перетворилася на зморену жінку.
— Та тобі що? Нас годують, пестять. Спим де хочемо. Чого тобі ще?
— Треба віддати борг, — відповів Грицько. — Зрозумів?
Але Микитка не зрозумів…

*****
День скінчився. А вранці виявилося, що Грицька немає. Ніби крізь стіну пішов!
Олена Михайлівна пішла на роботу з важким серцем. Але після — звичний маршрут: дочка, онук, свекри, чоловік… Пошуки кота відклалися на ніч.

Коли вона бігла додому, розбризкуючи воду з осінніх калюж, біля лавки її покликав сліпий дід у чорних окулярах.
— Красуне, допоможеш?
— Звичайно, дідусю, — вона підвела його до лавки. Він міцно стиснув її руку, змусивши сісти.
— Дуже поспішаю… — вибачилась вона.
— А куди так, серденько? — запитав дід, і вона раптом почала розповідати. Щось знайоме було в його голосі…

— Кросівки старі, — перебив він.
— Звідки знаєте?
— Я сліпий, але чую, як вони чвакають.
— Зате куртка нова, — відповіла вона, ніж себе виправдовуючи.
— Донька віддала? — усміхнувся дід, торкаючись тканини.
— Та ви все знаєте…
— Не сердься, доню, — раптом промуркотів він, і їй здалося, ніби вусі діда схожі на кошачі…

— А коли в тебе день народження?
— Вчора… — проковтнула вона ком у горлі. І раптом полетіла брехня: — Донька з зятем подарували сукню! Чоловік — троянди й парфуми! Свекри накрили стіл…

Дід мовчав, опираючись на палицю.
— Не вірите?
— Я тебе давно знаю, — повернувся він. — Хочу подарунок дати. Ходімо.
Вона заперечувала, але дід, мов юнак, повів її за собою…

*****
Повернулись опівночі. Вона була в елегантній сукні та туфлях на підборах. Зачіску робив кращий стиліст Львова. Замість пакетів — дизайнерська сумка з парфумами.

— Дякую, дідусю, — поцілувала вона його в щоку. — Ніколи не мала такого свята…
Дід погладив її по обличчю, і вона згадала, як Грицько терся об неї…

У квартирі на порозі стояли чоловік, свекри, донька з родиною.
— Де ти була? Морги обдзвонили! — гримнув чоловік.
— Святкувала зі знайомим батьків, — обернулась вона, але на сходах нікого не було.

— Яка ти гарна! — скрикнув зять.
— По ресторанах шляется! — сипнула свекруха. — Звідки гроші?
— На вас усі витрачаю, — усміхнулась Олена. — На себе не можна?
Свекри, ображено хлопнувши дверима, пішли.

— Занеси продукти, — сказала вона чоловікові. — І зроби чаю. Піду в душ.
Він довго стояв із роззявленим ротом, а потім… Приготував чай, бутерброд і на блюдце поклав цукерки.

*****
Грицька знайшли у шафі. Він лежав із загадковою посмішкою. Поховали під старим дубом.

Повертаючись, вона побачила біля смітника того самого діда. Підбігла — але натомість під ногами сидів крихітний кошеня.
— Ідем додому, — підняла його вона.
— Мур-мур, — відповів кошеня, притискаючись.
— Я про тебе подбаю.
— Знаю, — промурчав він. — Знаю…